До Кам’янця-Подільського прибули близько 9:15 ранку. Жорж висадив Спартака з дівчиною під дверима готелю «Panorama», де для них був заздалегідь зарезервований двомісний номер.

– Не хо-о-очу з вами розлучатися! – вередувала Терезка й жартівливо тупала ніжкою по асфальту. – Я ще не дослухала розповідь маестро про життя Нестора Махна в Парижі. Спа-а-арику-у-у, негідник ти сякий-такий! Чому ти не записуєш такі чудові оповідки маестро на диктофон?!

– Зате я записую, не переймайся, – заспокоювала її Руфіна. – Ми ще випустимо книгу спогадів Анатолія Федоровича, ось побачиш!..

– Ну от, ну от! Спа-а-арику-у-у, а чому не ти?..

– Мені репортаж робити треба, – пробурмотів Спартак.

– Який же ти занудний!

– Нічого страшного, Терезо. Наш хлопчик розробляє свої теми, він у тебе – просто діамант! А його роман про Куренівську трагедію – це шедевр. А ми про інше домовимося… – Ігнащенко поправив чорну шовкову косинку, зав’язану на шиї на манер краватки, й із загадковим виглядом повідомив: – Є така ідея: надрукувати його роман, а в якості ілюстрацій узяти деякі мої архітектурні проекти. А?! Як тобі?! Ось треба Руфіну попрохати…

– Я подумаю, – доволі стримано мовила продюсерка. Натомість Терезка бурхливо заплескала в долоні. Й якби Спартак не потягнув її до готелю, вона б так і не відійшла від автівки Жоржа.

– Нічого, на фестивалі ми ще зустрінемося. Неодмінно!

Сказавши це, маестро зачинив дверцята, авто рвонуло з місця, повернуло ліворуч і зникло за найближчим рогом. Парочка ж пішла заселятися.

– Я не записую розповідей Ігнащенка, бо маестро додає туди чимало відсебеньок. Надто багато часу піде, доки я відфільтрую всі його вигадки від правдивої основи, – кинув через плече Спартак, коли вони підходили до дверей номера, відведеного їм на другому поверсі.

– Наприклад?..

– Наприклад, візьмемо його останню на сьогодні розповідь про батька Махна. Маестро чомусь стверджує, нібито його та Галини Кузьменко доньку звали Лізою, хоча насправді у неї було інше ім’я – Олена. Дрібниця, але…

– Ну то й що?! – скривилася дівчина. – Подумаєш, ім’я!.. Та й якщо це навіть фантазії маестро, то настільки яскраві, що аж подих перехоплює.

– Я фантазую не гірше, – резонно зауважив Спартак. Відчинивши двері, він легенько плеснув Терезку по сідницях і мовив: – Ну от що. Давай-но зараз кинемо тут речі, далі швидко до ресторану, снідаємо – і в місто. Бо фестивальні заходи розпочалися вже о дев’ятій нуль-нуль, отож вважай, ми на годину запізнюємося, а я ж сюди у відрядження приїхав, а не просто так.

– А мені носика припудрити?