– Та будуть тобі ще розваги…

– Ну, Спа-а-арику-у-у!..

– Дуже хочеш у Смотрич мокнутися? То вода ще надто холодна.

– Та повітря вже тепле! Я швидко висохну, якщо навіть мокнуся в річку.

– А шмарклів потім не буде в дорозі додому?..

– Ну, Спа-а-арику-у-у!..

Що було робити?! Звісно, Терезка побігла, підстрибуючи, до черги охочих стрибнути з мосту вниз головою в провалля каньйону, тоді як Спартак відправився до центру міста, щоб обійти по черзі усі фестивальні майданчики. Зустрітися знов вони домовились біля міської ратуші о 14:00. За розрахунками журналіста, цього часу мало вистачити обом.

– Тоді пообідаємо, потім погуляємо Кам’янцем разом. А ввечері ще буде стадіон, не забувай, – мовив він на прощання.

Втім, вони перетнулися раніше – причому суто випадково: на майданчику «Кухні різних народів» Спартак стояв біля єврейського стенду, поїдав один за одним зелені латкес[109] та водночас записував на диктофон огрядну куховарку, яка розповідала про справи місцевої єврейської громади.

– Це ти також для «ПіКа» робитимеш? – здивувалася Терезка, коли всі латкес були з’їдені, а бесіда завершена.

– Ні, це для «Хадашотовки»[110], – пояснив Спартак, заразом перевіряючи, висохло її волосся чи й досі лишалося вогким. – Даніель Ефраїмович зрадіє, коли я привезу для чергового номера такий от сюрприз.

– Ну-у-у… як знаєш.

– Знаю, повір мені, знаю! До речі, ондо польський стенд, ходімо туди.

Там вони поласували чудовим бігосом з чорносливом. Принагідно Спартак встиг поговорити з роздатчицею бігосу про деякі роботи Роксолани Кардиналовської[111] в техніці корнепластики, про виставку якої він нещодавно писав. Крім того, поруч із польським стендом дуже доречно приткнувся намет, де продавали пиво…

– Та після цього можна на обід не ходити! – зраділа дівчина, озираючи інші стенди, від яких віяли найсмачніші аромати.

– Що ж, більше часу залишиться на огляд міста, – кивнув Спартак.

Втім, насолоджуватися стравами йому постійно заважав телефон. Терезка весь час цікавилася, хто там йому надзвонює?

– Ось мама Гатя телефонує, – відповідав він. – Нам додому подзвонив Цитайшвілі, мене запитував. Але мама забула, хто це такий, і мій мобільний номер йому не дала. А він… Ех-х-х!..

– А хто це такий?

– Та так… Колишній шахтар-інвалід, а тепер приватний підприємець. Його підприємство «Сакартвело» розорили рейдери, а потім самого ж Арчіла Зурабовича в нападі на самого себе й звинуватили. Йому тепер буцегарня світить, його б якось урятувати треба… Тільки от як?! Не збагну…