– Ну, Спа-а-арику-у-у, ти ж із «Рупору Донбасу» звільнився, нащо це тобі?

– Але чоловік зі своєю бідою залишився! Шкода, мама його забула…

За деякий час лунав інший дзвінок.

– А це хто?

– Василь Кредо, письменник один.

– А він чого хоче?

– Та так, вибачається. Я час від часу поривався відшукати вихід на Олеся Бердника. Хотів у гості до класика з’їздити, про творчість поговорити, а Василь мене постійно відмовляв.

– Чому так?

– Бо колись він через твори Бердника за ґрати загримів, отож тепер боїться. Як то кажуть, на холодне дмухає… А Бердник, виявляється, помер цієї весни, у березні. Ну от, Василь і вибачається, що відмовив мене від поїздки… Ну, нічого: ходять чутки, нібито його дочка Громовиця хоче в Києві цьогоріч конвент фантастики влаштувати – от туди я точно прийду!..

І знов за деякий час телефонний дзвінок.

– Та вони що, в Києві без тебе не можуть?!

– Уяви, Терезко, зі мною таке трапляється: у вихідні мені телефонують просто в режимі лавини! Особливо в суботу. Хоча…

Спартак поглянув на екранчик мобілки, посумнішав і дав відбій:

– Ні, це вже не з Києва, а звідси, з Кам’янця. Обійдеться…

– І хто ж до тебе телефонує звідси?

– Ричард Бернардович Гжесюк, президент УАБО.

– Що таке УАБО?

– Українська асоціація бізнесменів та орендарів.

– А йому що треба, Гжесюку цьому?! Й навіщо дзвонити, коли…

– Ричард Бернардович теж тут, на фестивалі. Мене побачив з вікна автівки, пропонує зустрітися. Він там випускати журнальчик надумав – так би мовити, друкований орган своєї УАБО. Хоче мене до себе заманити.