— Ой, швидше ховайтеся, бо ті іроди вже людей хапають. Тебе, чоловіче, вб’ють, та й усе, а з неї, — кивнула на Олену — ще й познущаються гуртом...

На вулиці кричали жінки... Роман накинув Олені кожушину на плечі, потягнув за руку...

— Швидше... Мо’, городами проскочимо. Тільки б вислизнути з села, а там ми на волі...

У сінях почули, як у дворі дзвенять мерзлі панцири гусарів, хропуть коні, голосять жінки... Роман рвучко відчинив двері, і разом з морозом, сніговою пилюгою на нього ринулися якісь чорні потвори у всьому залізному, грімкотливому, збили з ніг... Його тягнули вулицею, і він краєм ока бачив, що по всій вулиці потвори, закуті в залізо, женуть людей. Та й те, що бачив, видалось йому сном. Все ж таки схопився на ноги, вдарив кулаком у груди чорну потвору, але відчув, що його кулак натрапив на холодне, слизьке залізо й зоставив там шкіру із щиколоток, бо ж надворі мороз. Потім його вдарили в спину, і він полетів у хлів, де вже було повно людей, стукнувся головою в чиїсь ноги, й на нього впав хтось інший... По хвилі свідомість прояснилась, і Роман побачив, що опинився у довгому холодному хліві, на стінах якого густо сидить іній, Олена тримається за руку, а поруч них стоять і лежать нерухомо жінки, дядьки, підлітки, діти... А до хліва вкидають все нових і нових односельців. Ось на порозі виріс ротмістр з хвацько закрученими вусиками, великим носом і булькатими очима. Він був у шоломі із гострим шишаком, в кольчузі, поверх якої була накинута чорна шуба, тримав у руках важкий палаш, з якого стікала кров, і сам важко дихав. А з-за його спини визирали ті чорні потвори у мерзлому, грімкотливому залізяччі..

— Ей, ви!.. Ук-ра-їн-ці-і! — протяг ротмістр глузливо. — Охолоньте трохи в хліві, а ми погріємося у ваших хатах... А коли розігріємось, то прийдемо... Ха-ха!

Гусари загрімкотіли залізом, зарипіли двері, й чути було, як по той бік чіпляли замок.

— Ой, людоньки, та що ж це буде? — почувся зойк.

— Бога зовсім не боїмося, от він і послав нам випробування, — озвався біля Романа маленький сухенький дідок. — Щоб ми в своїй гордині не забували, що все у Божій волі!

— Оленко, ти жива? — запитав Роман і, взявши її руки в свої, підніс їх до губ і почав хукати. — От як ми з тобою влипли! Зовсім уже до Павлюка рукою подати...

Вони стояли посеред хліва в купі людей і поглядали то на щілини в стінах, у які дуло холодом і сипало снігом, то на двері, за якими грюкали залізяччям гусари... Люди здригалися й ще тісніше тислися одне до одного, ховаючи всередину дітей, де зберігалося хоч сяке-таке тепло.