— От і бджілки так зимують, — знову озвався маленький сухенький дідок. — Зіб’ються в клубок і гріють одне одного своїм теплом. Ті, що зверху, як замерзнуть, лізуть в середину клубка, а ті, що зігрілися, — нагору...

— Мусимо врятуватися, — прошепотів Роман. — Будь-що! Але як, я ще й сам не знаю.

— Ой людоньки! — знову закричала жінка. — Та ми тут замерзнемо!

— Ой Боженьку, та де хоч ти? Чому не заступишся за нас? Тобі ж видно згори, що чиниться на землі.

— Бог за панами руку тягне...

— Не богохульствуйте! — верескливо закричав маленький сухенький дідок. — Бог усе бачить і пам’ятає. Що кому найменовано, те й буде. І ляхи кари Божої не минуть.

Жінки на якусь хвилю втихли. За благенькими стінами вила, гула хуртовина, раз по раз сипало до хліва сніговою крупою, намітала горбок під стіною. Ніхто не міг зігрітися, всі тислися докупи, стогнали, зітхали, тихо плакали.... А байдужа завірюха вовком вила й шарпала двері, свистіла в дірки, залазила в душі бранців.

— Хлів дощаний, — прошепотів Роман. — А що коли дошку вирвати?

— Дошки знадвору прибиті, — сказав дідок. — І примерзли так, що й не віддереш.

— Коли силою налягти... — почав було Роман, та той перебив:

— Не на силу треба надіятись, а на Бога, Бог усе бачить.

— То чому ж він не порятує нас? — сердито запитала котрась із жінок. — Хіба він не бачить, що ляхи на Україні чинять?

— Все у волі Божій, — сказав дідок. — Мо’, Господь випробовує нашу віру й терпіння? Моліться, і Бог порятує нас. Коли не тіло, то душі наші грішні.

— Це нас не влаштовує, — озвався Роман.

— Все у волі Божій, — бубонів дід. — Моліться, і Бог вас не лишить у біді...

— Але треба щось робити, — стиха загомоніли чоловіки. — Не загибати ж нам у цім хліві! _:

— Ви чоловіки, то й робіть! — підхопили жінки. — Не дайте нас на поталу воріженькам. Ви ж бо наші захисники.

— Воно-то так, — чухались чоловіки, — та тільки як ти голими руками дошки відірвеш?

— Які вони захисники? — почувся сердитий голос. — Захисники он до Павлюка пішли, а ці під боком у жінок вигрівалися. От і досиділися!

— Чого ти, Марфо? — хтось заступився за чоловіків. — Їх похапали, як і тебе.