— Це стосується і вас також, пане ротмістре! — досить спокійно сказала Олена, хоч в самої все хололо всередині від страху.

— Ха-ха-ха!.. — зареготав гусар. — Ти дотепна, моя пташечко! — Він схопив Олену за руку, потяг у другу половину хати, де не так було душно, і защіпнув за собою двері. В хаті було напівтемно, лише на столі кволо блимала благенька свічка та в кутку, під образами, тьмяно жевріла лампадка.

— Н-ну, п-пташечко, ти, мабуть, замерзла, то погріємось. — Ротмістр, розставивши руки, стуливши слиняві губи дудочкою, так, що вуса настовбурчились, як два ріжки, посунув на Олену. Він був у вовняній сорочці і шароварах, на поясі висів ніж у шкіряних піхвах й метелявся з боку на бік... — Прийди, прилинь, пташечко, в мої гарячі обійми... Ха-ха-ха!..

«О Боже, де ж моя смерть-рятівниця?» — в розпачі подумала Олена й відскочила в куток під захист образів.

— До Бога поближче? — захрипів ротмістр. — Ге-ге! Ти і за пазухою в Бога від мене не заховаєшся, куріпко!

Кинувся до неї, спіткнувся й простягнувся на долівці, дзенькнувши ножем на поясі. Олена в розпачі метнулася до дверей, вдарилась плечем, гарячково мацаючи руками в пошуках защіпки, та ротмістр уже схопив її обіруч за талію і потягнувся слинявими губами до її лиця, дихнувши перегаром. Вона вивернула голову, пручалася, але міцні руки ротмістра стисли її, як обручем, і вона відчула, що під нею щезає долівка. Ротмістр підняв Олену і кинув на постіль, сам навалився на неї. Олена пручалась і відбивалась як могла, але відчувала, що їй не здолати його силу. В розпачі вона вкусила його за руку, та він, рвучи на ній одяг, не звернув на те уваги... Тоді Олена відчула, що її рука натрапила на руків’я ножа, що висів у нього на поясі. А далі неясно пам’ятає... Ротмістра трясла лихоманка, він уже доривав на ній сорочку, як вона висмикнула в нього ніж і що було сили застромила йому в бік... Він крикнув, захрипів, щось бурмочучи, і враз обм’як. Олена, натужившись, зіштовхнула його з себе. Він зсунувся і гуркнувся навзнак...

Олена важко дихала, судорожно поправляючи на грудях порвану сорочку, і була наче оглушена, жоден звук не долітав до неї... Так тривало якусь мить, потім почула регіт гусарів за дверима й опам’яталась. Заметушилась по хаті, не знаючи, що діяти, щось хапала, кидала, знову хапала... Потім нараз згадала дощаний хлів, людей, що чекають смерті, й серед них Романа... Треба не лише самій вирватися звідціля, а й людей порятувати... Забігала поглядом по хаті й спинила його на ротмістровій кольчузі, що лежала на лаві, на шоломі з шишаком, на мечі і пістолі... Ще далі вона побачила його чорну шубу...