— Ото й похапали, що плохути! — не здавалася Марфа. Роман мовчки пройшовся попід стіною, стукаючи кулаком.

— Тут не дошки, а обаполи, та й ті попримерзали... Але ж і не гинути... Ану йдіть, чоловіки, та всі гуртом натиснемо...

Та під дверима почулися голоси, тупіт. Бранці злякано стислися в купу. Скреготнувши, мерзлі двері з трудом відчинилися, і в хлів п’яною ватагою ввалилися гусари, розмахуючи шаблями й пістолями. Гусари вже були без панцирів, в селянських кожухах, котрі позабирали по хатах. Попереду розмахував шаблею ротмістр з хвацько закрученими вусами.

— П-панове! — закричав ротмістр похитуючись. — Доношу до вашого відома, що ми розігрілися і б-бажаємо жінок! Б-бажаємо веселитися.

Гусари, регочучи, кинулись до селян, вхопили кількох жінок, потягли до дверей... Роман першим опам’ятався й, не тямлячи себе, кинувся на ротмістра.

— Звірі!.. Куди ви жінок хапаєте! Бандити з великої дороги!

— Ах ти ж хлоп!.. — витріщився ротмістр й з усього маху свиснув шаблею, цілячись Романові в тім’я. В ту мить, коли шабля падала Романові на голову, підбіг дід, ніхто не встиг і крикнути, як він підставив своє маленьке й сухе плече під шаблю... Ротмістр відсік йому все плече з рукою, і старий, як лозина, зігнувся й беззвучно впав у горбик снігу, що намело в хліві...

— Ах ти ж х-хлоп! — скреготнув зубами ротмістр. — Та я ж тебе, с-смерде вонючий!.. Конай тепер, ніхто тебе не доб’є!.. А тобі пощастило, — повернувся він до Романа. — Гаразд. Поживи ще трохи. Я тобі придумаю цікавішу смерть.

Прихопивши з собою кількох жінок, гусари зачинили за собою двері... Роман кинувся до діда, перевернув його, не знаючи, як і чим перев’язати йому страшну рану, та дід кволо спинив його:

— Облиш... Мені вже нічого не треба... а ти... молодий... живи.

— Спасибі вам, батьку! — схилився над ним Роман.

— Спасибі й тобі, що батьком мене назвав, — старий хрипів. — Ви молоді... живіть... боріться... — І затих.

— Я ще... — раптом озвався дід. — Смерть уже за плечима... То ви, люди... Повідайте все моїй душі... Про тих звірів... Душа моя Богові про них розповість... Та пошвидше, бо я вже...

— Села палять, а нас з дітьми на сніг виганяють! — хтось крикнув у відчаї... Заворушилися бранці, кожен намагався ближче стати, квапно викладав людське горе.

— Дітей малих убивають!..

— Жінок та дівчат ґвалтують... На очах у батьків.

— Вішають безневинних!

— Села спалюють!..

— Волі немає!.. Життя!.. З голоду помираємо!..

— Ми ж не худоба, а люди!..