...Коли Олена в одязі ротмістра, кольчузі, шоломі і чорній шубі, тримаючи в руках шаблю, відчинила двері, то гусари навіть не озирнулися до неї. Декілька з них хропіли просто на долівках, ноги одного стирчали з-під столу, а решта, утворивши коло — обнявшись, горланили пісень... Біля них лежала гола замордована молодиця, і її груди були закривавлені. В Олени раптом визрів жорстокий план помсти ґвалтівникам. Взяла зі столу запалену свічку й вийшла в сіни. Там лежав ворох прядива. Олена згребла те прядиво під двері, сунула в нього свічку й, упевнившись, що прядиво загорілося, вийшла з сіней і заперла надвірні двері.

...Гусар, який стояв на варті під дверима дощаного хліва, навіть ойкнути не встиг, як упав, напоровшись на шаблю. Тремтячими руками Олена відчинила двері і закричала:

— Люди!.. Це я — Олена!.. Вибігайте, люди, паліть хати з п’яними ґвалтівниками! Вбивайте хижих звірів! Хапайте по хлівах їхніх коней — і до Павлюка...

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Військо розвалювалося на очах, і Микола Потоцький нічого не міг вдіяти. Настало перше грудня. Річний строк служби, на який наймалися жовніри, скінчився. Щоправда, за умовами договору, затвердженими сеймом, лишалися ще додаткові два тижні, і військо вже з чотирнадцятого грудня вважало себе вільним від будь-яких обов’язків перед ойчизною. В тім числі й перед головним командувачем польним гетьманом Потоцьким, котрий після чотирнадцятого грудня ризикував зостатися в Білій Церкві лише з своєю власною охороною та надвірною гвардією Самуїла Лаща. Полки спішно провели свої внутрішні ради й ухвалили: в зв’язку з тим, що їм не виплачують протягом осені платні, а також зважаючи на зиму, від подальшої служби відмовитись!

Переляканий Потоцький не знав ні дня, ні ночі, бачачи, як на очах розкладаються полки, падає дисципліна й будь-яка слухняність. Хоругви щодня збираються на раду, галасують, кричать до хрипоти і, так нічого й не ухваливши, другого дня знову починають мітингувати... Польний гетьман метався з Білої Церкви у Бар і назад, благав, умовляв коронного гетьмана потурбуватися перед королем, щоб війську спішно привезли платню. Конєцпольський обіцяв, але Потоцький, не дуже цьому вірячи, повертався у Білу Церкву, де на нього очікували вже делегації від полків. Делегати вимагали грошей. Потоцький клявся, закликав їх до порядку та вірності Речі Посполитій, лякав їх повсталими козаками і змушений був знову мчати у Бар... Військо продовжувало розпадатися.

— Ми не невільники! — кричали охриплі на своїх безкінечних мітингах вояки. — Ми відмовляємося від подальшої служби і негайно вимагаємо плату, яку заслужили цієї осені!..