— Але ж і я хороший! — похитав головою гетьман. — Отак хука дати!.. Ніколи собі не пробачу, що необачно на слизьке вискочив.

— Але ми їм не меншого чосу дали! — вигукнув джура. — Ми все-таки за возами ховалися, а вони полем сунули. Он їх скільки лоском лягло, як галечі!

— Хто ж кого переміг? — Остряниця вперше за увесь день посміхнувся. — Ми їх чи вони нас?

— Вечір, пане гетьмане, покаже. Поки що ні ми їх, ні вони нас. Але нам ще трохи протриматися, і ляхи видихнуться.

— Гаразд. Поклич до мене сотників!

Джура зник, пірнувши в дим, а Остряниця розглядав табір, трупи козаків, що лежали рясно, і хмурнів... Настрій псувався з кожною миттю. Невже це все? Програш? Отак добре почати під Голтвою і вскочити у пастку під Лубнами. Від тих думок ставало зовсім кепсько... Старшини та сотники швидко сходилися, витягували люльки, диміли...

— Поранених поперев’язували? — запитав Остряниця.

— Мало хто потребує перев’язки, — відповів один із старшин. — Хто впав, то на смерть, з ранами майже немає.

— Втрати великі?

Старшини переглянулися, і ніхто не зважувався першим сказати, що половини війська немає... Гетьман усе зрозумів і опустив голову... Відчув, як глибоко в серці гадюкою ворухнувся відчай. Безнадія здавила серце... Подумалось: якщо половини війська немає, то що його чекає завтра? Які б у Потоцького не були великі втрати — не страшно. Не сьогодні-завтра йому на поміч прийдуть магнати з своїми загонами, зрештою, коронний пришле з Бара свіжі полки... А хто допоможе повстанцям? Хто пришле їм свіжі, добре навчені, добре озброєні полки? То невже ляхи такі сильні, що їх не можна здолати? Невже битва під Лубнами закінчиться так, як і битва під Кумейками? Скреготнув зубами... Тільки не піддаватися відчаю. Взяти себе в руки. Рвучко звів голову.

— Як у нас із порохом?

— Скрутно, — відповів Сурмило. — Доводиться ощадити.

— Кулі кінчаються, а нових нема коли виливати, — додав Боюнь.

І знову гетьман відчув, як засмоктало під серцем... Здавив біль у собі.

— До ночі протримаємось?

— Так, — кивнули старшини.

— На тому й будемо стояти!

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

В середині травня Дмитро Гуня з трьохтисячним загоном козаків, селян та міщан поспішав на з’єднання з військом Остряниці. Прямував у Голтву. Від самого Дніпра, де він руйнував переправи та винищував жовнірські залоги, і до Лубен Гуня не мав ніяких вістей від Остряниці. Як і було заздалегідь домовлено, гетьмана гадав застати у Голтві. Але в надвечір’я сімнадцятого травня, обминаючи Лубни, Гуня почув віддалений гул і вибухи. Чорний дим піднімався до неба. Сумнівів не було: під Лубнами клекотіла битва. А коли битва — то Остряницю слід шукати саме там. І Гуня круто повернув навстріч тому гулу.