Поринув гетьман в невеселі думки, не вчув, як двері рипнули. Звів голову, на порозі хорунжий Потурай.

— Хлопці дивного козака біля Миргорода спіймали. — Потурай весело і безжурно дивився на гетьмана. — Дідько його знає, що за козак. Їде серед ночі конем і без зброї. І плаче. А ще в шапці й у шароварах! Тьху, та й годі! Ми до нього: хто такий? А він і каже: до гетьмана Остряниці їду. Не інакше як лядський прихвостень!

— Ану приведи його до мене!

По хвилі хорунжий увів до хати високого стрункого козака в шапці, жупані й малинових шароварах, але беззбройного. Невідомий ще й досі схлипував.

— Хоч перед гетьманом не рюмсай! — шикнув хорунжий. — Не ганьби козачого звання!

Остряниця стрівся з поглядом невідомого, схопився.

— Орисю!..

— Де Орися? — здивовано озирнувся хорунжий.

— Орисю, чарівнице моя! — кинувся до неї гетьман. — Ти це чи не ти? Що сталося?

— Я тебе шукала. — Орися заплакала. — Всі ці дні шукала. Збилась вночі з дороги... Темно... Страшно... Їду і плачу. Думаю: а може, тебе й живого немає? Сльози самі ллються...

— Оце так чарівниця!..

Хорунжий з подиву легенько свиснув, пошкріб потилицю і, побачивши, що гетьман цілує «козака, котрий плакав», повернувся та, стукнувшись лобом об одвірок, вилетів з хати...

Остряниця посадив біля себе Орисю..

— Дай я хоч на тебе надивлюся... Наче вік тебе не бачив. — Витер їй сльози. — А тепер, козаче, котрий плакав дорогою, повідай мені, де ти взявся вночі серед степу широкого?

— Ой, не згадуй ліпше про ту дорогу! — Орися тремтіла. — Поїхав ти з Голтви, а я собі місця не знаходжу. Все в мене з рук валиться... І ввижається, що з тобою біда якась лучилася. І ти мене на поміч кличеш. Не було змоги більше терпіти. Поїду, думаю, хоч на край світу, а знайду свого гетьмана. Роздобула я козаче вбрання, коня лядського біля Голтви зловила, а їх там багато в лісі перепуджених блукає, і подалася. А вночі з дороги збилася...

Остряниця обняв Орисю, і тої ж миті почулося:

— Ба-а!.. — тягнув Дмитро Гуня на порозі. — І принесла мене лиха у такий мент! Та ще ж і цікавий не в міру. Ну загледів, що цілуються, шапку на лоба і ходу! А то затяг: «Ба-а!»

Орися злякано відскочила від Остряниці.

— Проходь, Дмитре, — весело запрошував гетьман. — Це Орися, дружина моя... Від самої Голтви шукала мене.

— Дай, Боже, щоб нас завжди знаходили такі лепські молодички! — блиснув Гуня веселим оком. — То ви почекайте, молодята, чи то пак цілуйтеся, а я... один мент!