Уже западав вечір, як Гуня дістався Лубен.

Коли вихопилися з-за лісу на рівнину, побачили повстанський табір, окутаний пороховим димом, з якого там і тут вихоплювалися язики рудого полум’я... Скаженіли гармати. Битва, яка почалася вранці, навіть увечері не спинялася. Потоцький не рахувався з втратами, багнучи будь-що до ночі знищити козаків.

Дмитро Гуня підоспів вчасно. Поляки, штурмуючи козацький табір, навіть не помітили, як їм у спину зайшов загінГуні. Спохватилися, коли над їхніми головами вже замиготіли шаблі...

— Ура-а-а! — як несамовитий, кричав Гуня, і тритисячний загін, в єдиному пориві підхопивши клич свого отамана, як сніг серед літа, звалився на ворожі голови.

Січа була коротка, але люта.

Охоплені панікою поляки кинулися тікати в місто.

— Перейма-ай ляшків! — кричав Гуня. — Перехоплюйте, щоб у замок не втекли! Дайте їм на всі заставки!

Козаки Остряниці, раді негаданій підмозі, вискочили з-за возів і кинулися навперейми піхотинцям. Так разом і гнали ворога. Та все ж поляки першими встигли добігти до мосту через Сулу. То був єдиний шлях втрапити у місто. Кожен прагнув будь-що врятувати свою голову і першим вискочити на рятівний міст. І, як завжди буває в таких випадках, на мосту зчинилася колотнеча. Змішалися кінні і піші, давили один одного, калічили... Коні топтали людей, самі падали і загороджували міст... А козаки з гиком та свистом вже вирубували тих, хто лише добігав до мосту.

— Ага-га-га! — не вгавав Гуня. — Крицею чухайте ляшкам спини!

Паніка на мосту спалахнула з новою силою. Людей і коней збилося стільки, що старий міст не витримав... Почувся тріск, міст проломився, клубок сплетених тіл полетів у Сулу...

— Жаль... — спинив Гуня свого коня біля пролому. — Коли б не міст, ми сьогодні побували б у Лубнах!..

Хоч і ціною великої крові, але бій під Лубнами повстанці виграли. І все ж він не приніс гетьману бажаної радості. Надто відчутними були втрати, надто сильно було спустошене козацьке військо цілоденною битвою, аби думати про штурм Лубен, де в замку зачинився Потоцький. До всього ж кінчався порох, козакам роздали останні кулі. Вночі гетьман велів відходити на Миргород, де стояли великі селітряні варниці й повні порохові льохи. В Миргороді Остряниця гадав не лише запастися порохом, а й дати війську спочинок і, по можливості, поповнити його повстанськими загонами, котрі діяли побіля міста.

Забравши з собою не лише поранених, а й убитих (їх мали поховати подалі від Лубен, аби ворог не поглумився над мертвими героями), військо почало нечутно відходити. В покинутому таборі всю ніч горіли багаття, Потоцький був певний, що козаки вранці кинуться на приступ міста, тому велів всю ніч укріплювати замок.