Була середина травня, земля аж буяла від зелені, дні стояли погідні, сонячні, теплі. Настрій у повстанців був піднесений, незважаючи на швидку гонитву і втому, козаки були веселі і всю дорогу співали пісень. Вперше-бо вони, а не ляхи, женуться.

Наче і втоми не відчувають козаки, все вперед і вперед, тільки в’ється курява над полем та пісня гримить... Попереду війська під бунчуком і знаменами їде гетьман, і на його обвітрених, різко окреслених губах квітне посмішка. Чорні очі примружені, травневу далечінь оглядають.

— Та й прудко ж ляхи чешуть! — хитає головою хорунжий Чуприна. — Третій день не здоженемо! Урвався їм таки бас-басюра!

— Про мене, хай вони втікають хоть і до Варшави! — каже старшина Недригайло. — Я залюбки за ними до самої Вісли гнатимуся! Абисте вороги з копит звалилися!

Сміються козаки, весело гомонять. Посміхається сам до себе і гетьман. В серці його — весна. Дві щасливі ночі з Орисею не забуде він до скону своїх літ. Ніколи, за все своє життя не був він таким щасливим, як у ті дві ночі. Дві срібні місячні ночі в маленькій хатині Орисі-чарівниці... А третьої він залетів до Орисі на хвильку, прощатися. Вона вибігла йому навстріч з сльозами на очах. Підхопив її на руки, підняв до себе в сідло.

— Пусти! — засоромилась вона. — Люди ж дивляться...

— Хай дивляться! Хай усі бачать, що Остряниця приїхав попрощатися з своєю дружиною!

— Я не пущу тебе! — сказала вона і взяла повід в свої руки. — Хай повертає кониченько у двір.

— О ні, Орисю, я мушу гнати ляхів! — Він забрав у неї повіддя. — Я спішу. Прощай, серденько. І не журися. Ми ще будемо вдвох!

А тут де не візьмись — сотник Хрущ.

— Пане гетьмане, а як же я? — вигукнув благально. — Зібрався в похід, а жіночка нікуди з Голтви не пускає.

— Будеш, пане сотнику, отаманом Голтви! — сказав Остряниця. — Бережи місто і не впускай сюди ляхів.

— Та що ж це таке, людоньки?! — пролунав зненацька дужий голос, і сотник вмить голову в плечі убрав. — Ти, гетьмане, поставив мого чоловіченька найстаршим у місті, то, виходить, і я мушу йому підкорятися? Та хіба ж я свою нитку прясти вже не можу?

— У місті — так, — засміявся Остряниця.

— А дома хто отаманом буде? — доскіпувалась Хрущиха.

— А дома отаманом буде пані Хрущиха.

— Чув?! — кинулась Хрущиха до сотника і під загальний сміх дала понюхати міському отаманові замашного макогона...

«Я повернуся... я повернуся, — похитуючись в сідлі, думає гетьман. — Хай хоч і каміння з неба падатиме, а я до тебе повернуся, Орисю-чарівниченько!»

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ