В розпалі бою Остряницю хтось покликав:

— Яшо...

Вчувши своє ім’я (раніше по імені його ніхто не називав), гетьман рвучко обернувся. Орися!.. Провів рукою по лицю, витираючи сажу, кров, зітхнув:

— Ти?

Орися зістрибнула з коня й, ведучи його на поводу, підійшла до нього з німим благанням в засмучених, згорьованих очах.

— Яшо... Поки ще не пізно...

Гетьман дивився на неї здивовано. В колотнечі останніх днів, безкінечних боїв, гарматного гулу, крові і диму він зовсім було про неї забув. Та й не було коли думати і бачити Орисю: вдень і вночі він знаходився в ар’єргарді свого війська... Тепер, дивлячись на Орисю, на її схудле, посіріле лице, на сумні очі, повні пекучого болю, на мить згадав Голтву, хатину в тихому завулку, місяць, що заглядав у віконце, Миргород, вінчання... І розгубився... «Це ж я скалічив їй життя», — гірко подумав. Стояв перед нею, опустивши руки, й винувато кліпав очима.

— В цьому пеклі я й забув про тебе...

— Ти мене розлюбив? — білими губами запитала вона.

Остряниця не відповів, бо жовнірські хоругви знову піднялися.

— Ах, чорт!.. — бурмотів він, стежачи за боєм.

— Яшо!.. — у відчаї вигукнула Орися.

— Ти чого? — грубо запитав він і спохватився. — Пробач... Таке твориться, що і янгол не витримає. Ох, Орисю, не той час ми вибрали для щастя!

— Пане гетьмане! — примчав закривавлений сотник Щербина. — Биховець просить підмоги. У нього великі втрати!

— Джуро! — гукнув Остряниця. — Мчи до старшини Недригайла, хай переходить із своїми хлопцями до Биховця!

Сотник і джура помчали, гетьман знову спостерігав за боєм. Без угаву била коронна артилерія, і ядра густо рвалися на позиціях козаків... Передишки не було й на мить.

— Ах, чорт! — бурмотів він. — Якби у нас було хоч трохи гармат. Гинуть же люди!

— Яшо! — Орися зважилась і поклала йому руки на плечі. — Боже мій, на кого ти схожий!.. Один лише вогонь в очах. Отямся, Яшо. Батогом обуха не переб’єш. Цього разу не пощастило нам, вдруге пощастить. Відступися, коханий. Відмовся від гетьманства. Поїдемо хоч світ заочі... Хату збудуємо... Хоч курінь... І я кохатиму тебе... І сонце нам сяятиме...

Остряниця не витримав. Завжди врівноважений, зовні спокійний, він вибухнув не властивим йому гнівом:

— Чого ти нидієш?! Ти що — сліпа? Чи не бачиш, що твориться? Люди гинуть, справа наша гине, а тобі коханнячко?..