— Гей, хто не боїться смерті, хто хоче заслужити лицарської слави, за мною, братове! Ура-а-а!..

І помчав на драгунів, блискаючи шаблею. Вигляд у нього був такий страшний, що драгуни позадкували.

— Дябл!!! Дябл!!!

— Ура-а-а!!! — Козаки кинулися за гетьманом як несамовиті і хутко вибили з табору хоругви. Поляки почали спішно відходити, не витримавши рукопашного бою. Польські трубачі затрубили відхід, хоч у цьому і не було потреби, хоругви й так уже втекли.

І тоді до козацького табору примчав один вершник і закричав:

— Не стріляйте, козаки!! Я повідаю вам приємні вісті. Єгомосць польний гетьман з коронним військом уже прибув до Києва! Радійте, схизмати, невдовзі він буде тут!

— Все! — сказав Остряниця і круто повернув коня.

Орисю розшукав у кінці табору, у видолинку, де просто на землі лежали поранені. І Орися лежала на землі, і лице в неї було воскове, без кровинки.

— Ти?.. — прошепотіла вона, як тільки він нахилився над нею. — Я думала про тебе... Спасибі, що прийшов... Як бій скінчився?

— Відбили... — Він опустився на коліна, довго з мукою і болем дивився на її лице. — Відбили, Орисю, та що з того... — Ще нижче схилився над нею. — Орисю... не кидай мене... Ти для мене що сонце... В мороці не можу жити...

Лице Орисі ледь зарожевіло.

— Любий мій... — Орися пробувала звестися. — Ти хочеш, щоб я жила?.. Хочеш?..

— Хочу... — прошепотів Остряниця. — Це моє єдине і останнє бажання... Більше мені вже нічого не треба. — Він поцілував її холодну руку. — Я порятую тебе.

— Яшо... — сльози рясно текли по її блідому лиці. — Я хотіла тобі сказати... що в нас... дитина буде... Може, й син. — Спохватившись, додала: — Якщо я виживу...

— Ти будеш жити, — прошепотів він, цілуючи її руки. — Я будь-що порятую тебе...

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

...З високої вежі рідне місто було видно як на долоні. Тяжко і гірко було на нього дивитися. Місто, окутане димом, палало. Вулицями нишпорили жовніри, добиваючи поранених та підпалюючи все, що могло ще горіти... Там і тут з чорного диму вихоплювалися руді язики полум’я, пожираючи козацькі хати... Тріскали поодинокі постріли й уривали жіночі крики... Голтва конала, і не було вже такої сили, котра б урятувала козацьке місто...

Сотник Ничипір Хрущ, затискуючи в грудях криваву рану, востаннє дивився на своє місто. Він стояв на замковій вежі, спершись плечем на бійницю, бо ноги вже не тримали й підкошувалися, а з грудей пульсувала кров. Йому здавалося, що він летить, ширяє над містом і своєю кров’ю намагається загасити пожежу... Вежа під ним летіла, пливла і кудись провалювалась. Останнім зусиллям волі сотник ще тримався на ногах. В другій руці він затискував пістоль, у пістолі була одна-єдина куля... Він беріг її для себе, для своїх прострілених, але ще живих грудей, яких життя вперто не хотіло покидати. Але пустити єдину кулю поки що не поспішав. Ще встигне. Місто і замок в руках жовнірів, повно їх і внизу, під вежею, на замковому подвір’ї. Ось-ось вони полізуть на вежу, тоді він і пустить собі в серце останню кулю. А поки ще є мить-друга життя, ліпше подивитися на білий світ з високої вежі. Бо з темних глибин землі, де скоро тлітимуть його кості, не буде видно білого світу.