Гуп-гуп...

— Парасочко... — прошепотів Хрущ. — Я тебе кохаю... Прощай, моя люба жіночко! На тім світі, як зустрінемось, будеш мене скільки завгодно тягати за оселедця... А тепер все... Ворог близько...

Він хотів уже було натискувати гачок, як вздрів на вежі... Параску. Важко хекаючи, розпатлана, з божевільними очима й закривавленою шаблею в руках піднялась вона на вежу і довго мовчки дивилась на нього, нічого не тямлячи...

— Парасочко... — прошепотів сотник, все ще не вірячи своєму щастю. — Ти це чи твоя машкара? Коли це ти, то сам Бог тебе послав сюди. Це ж я, сотник Ничипір Хрущ, твій чоловік, котрого ти любила тягати за оселедця...

— Пане сотнику... — Параска схлипнула і притулилася до нього. — У тебе червоні груди... Це кров?.. Значить, справді нам кінець. Але вдвох нам і смерть не страшна...

— Парасочко... — прошепотів щасливий сотник. — Я такий радий, що ми разом в останню годину...

— Я довго тебе шукала. Всім убитим заглядала в лице... А потім за мною погналося двоє жовнірів. Я підібрала у вбитого козака шаблю і зарубала тих катюг. Але їх було багато, вони свистіли і тюкали, женучися за мною. Так мене загнали у замок. Я ще одного зарубала... Діватися було нікуди, і я подерлася на вежу.

— Парасочко... Мені все ще не віриться, що це ти, рибочко...

Параска пригорнула сотника до своїх грудей, погладила його по голові, як дитину.

— Парасочко... — прошепотів сотник, заплющуючи очі, — потягай мене, будь ласка, за оселедець, і я повірю, що це ти... Прошу тебе...

Параска, посміхаючись, намотала на руку його посивілий оселедець.

— О-о!.. — зраділо вигукнув сотник. — Вчуваю руку дорогої жіночки.

Параска плакала...

— Ти чого, рибочко?

— Помирати тяжко, чоловіченьку... — Параска, як дитина, розмазувала сльози по щоках. — Ми ж не нажилися з тобою... Ой, і половини свого життя не прожили... І солов’їв не наслухалися вечорами біля Голтви. Чи не я тобі казала: слухай, упивайся чарами, бо раз на світі живеш... А тепер пізно... Ляхи бачили, що я на вежу втікала, вони скоро будуть тут... Але ж, Боже мій, як не хочеться помирати... як страшно розлучатися з життям... Не на день же це, не на два дні в землю лягати...

— Я кохаю тебе, жіночко... — ніжно прошепотів чоловік. — Що нам ляхи... Вони не вб’ють нашого кохання. Я щасливий, що ти моєю була... Що ти колись силоміць мене на собі оженила. Чесне слово, я сам не зважився б на таке... Хоч і любив тебе нишком...

— Любий мій, ти не сердишся, що я тебе живосилом під вінчання потягла десять літ тому? — Параска так і засяяла. — А я думала, що. ти не любиш мене... І ночами плакала... А потягла тебе під вінець тому, що жити більше без тебе не могла... А ти був хвацьким козаком, тільки не залицяльником. На тебе, думаю, покладись — до сивого волосся додівую... От і зважилась тебе до церкви потягти... Бо не могла без тебе...