Місто конало в корчах. Тріскотіли постріли, шугало полум’я, іржали коні. Тяжко було дивитися на конаюче місто, ще тяжче — на ворога, котрий безкарно вбиває життя на містечкових вулицях... Були б кулі, не одна-єдина, а багато-багато куль, вдарити б оце згори вогняним батогом по лютих ворогах!.. Та немає куль — всі вистріляли захисники міста. Немає більше й сотні, всі полягли. Один лише сотник з десятком вцілілих козаків, відстрілюючись, повільно відходив до замку. За ними, як сарана, сунули вороги й заливали їх кулями... Один по одному падали козаки, останні козаки його сотні. На подвір’ї замку впав передостанній козак, останній — він, сотник, з раною в грудях, лишаючи за собою кривавий слід, виліз на вежу... Хотілося ще хоч раз глянути на рідне місто, а тоді хай огортає вічна пітьма. Цілих два місяці, коли пішов Остряниця, місто було вільним, козацьким! Сотник Хрущ був правителем вільного міста... А потім... Потім надійшли вісті, що Остряниця зазнає поразки за поразкою, що ляхи невідлучно його переслідують, що повстання вже підпливає кров’ю... Хрущ із своєю сотнею не міг врятувати повстання. Він стояв на чатах останніх вільних днів вільного міста. Аж доки одного ранку не прийшли сюди вороги, аби вбити вільне місто...

Але ще цілих три дні відбивалась його сотня від сарани жовнірської, і ще цілих три дні, крім тих двох місяців, місто лишалося нескореним... А коли впав передостанній захисник і лишився останній, місто вмерло в крові і полум’ї... І ось він дивиться на Голтву, і гаряча сльоза, змішана з кров’ю, тече по його щоці. Ні, йому не страшно помирати, страшно дивитися на конаюче місто козацької волі...

Гуп-гуп-гуп!

Хтось, гупаючи, квапно дереться на вежу кам’яними східцями.

Вороги... Пора...

Сотник приставляє цівку пістоля собі до грудей. Чути, як гупає серце, Хрущ притуляє цівку пістоля якраз до того гупання — щоб вмерти блискавично. Біль різне його, коли гаряча тупа куля увірветься в серце, але то буде останній біль, біль прощання з життям... А потім вічний морок... І тиша...

Гуп-гуп... Вороги вже близько. Їм захотілося подивитися з вежі на конаюче місто, помилуватись його конвульсіями. Гуп-гуп.

Сотник востаннє глянув на місто і почув далеко внизу розпачливий жіночий крик. І так йому захотілося побачити свою Параску Хрущиху!.. Хай би навіть пані сотникова і погримала на нього, хай би й за оселедця потягала, аби лише на неї глянути ще раз. І востаннє. Сотник згадав, як Параска не раз і не двічі, а безліч разів тягала його за оселедця, згадав і тихо посміхнувся закривавленими губами... І здалось йому, що немає милішої в світі жінки за його Парасочку. І хай би вона хоч і щодень тягала його за оселедець, тільки б вони були вкупі...