— Старайся не рухатись. Мені знадобиться півгодини, щоб усе підготувати, і потім я повернусь.

І зник у коридорі.

Хвилин п’ять хлопці мовчали. Левко рухав м’язами обличчя, згинав і розгинав руки, намагаючись позбавитись сверблячки продезінфікованої шкіри навколо ран.

— Він сказав неправду, — порушив мовчанку Сьома.

— Ти про Ірландця? — повернув голову Левко.

— Ні, — заперечив росіянин, — я про посивілого «комедіанта» з тераси — Джейсона.

— Не розумію тебе.

— Нас не відпустять. — Сьома скривив губи. — Подивись на це. — Показав долонею на литку. — Пройде щонайменше п’ять місяців, поки я зможу ходити. За цей час наші батьки здіймуть тривогу. Нас шукатимуть. Сумніваюсь, що знайдуть, адже навіть ті, хто знає, що ми поперлись у джунглі, не зможуть зайти так далеко.

— До чого ти хилиш?

— Чувак, ці люди переймаються конспірацією. Невже ти гадаєш, що нас відпустять через п’ять місяців? Ти не думав, що розповідатимеш батькам після повернення? Казочки, як ми заблукали у тропічному лісі? Так чи інакше, нам доведеться розповісти, де ми тинялися, у що втрапили. А ці хлопці, Лео, — Семен ткнув пальцем угору, маючи на увазі верхню терасу і всіх, хто на ній, — не настільки дурні, щоб не усвідомлювати: неможливо вигадати історію, котра правдоподібно покриє довбаних п’ять місяців. Якби нас збирались відпускати, то вже повантажили б у вертоліт і відвезли в Куско. Це півтори години льоту, не більше. Але цього не буде, бо Джейсон і К° страшенно бояться, щоб їх не викрили.

— Але ж нас не вбили і навіть намагаються підлікувати, — заперечив українець.

Сьома скептично хмикнув і знизав плечима.

— Про що ви говорите? — забурчав Ґрем. — Так, наче у нас є варіанти для дій. Ми в полоні і цілковито від них залежимо.

Росіянин парирував, не задумуючись:

— Варіанти завжди є. Ми маємо стати для них потрібними.

З коридору долинуло тупотіння. Хлопці позакривали роти, розуміючи, що то не може бути Мел Барр, оскільки лікар щойно їх покинув.

У вхідному отворі вирисувались три силуети. Перуанці. Ті ж самі, що конвоювали їх з нижніх рівнів Твердині на верхню терасу. Вони принесли наплічники і частину спорядження, мовчки поскладавши все у проході.

Щойно вартові пішли, Левко, Ґрем і Сатомі кинулись передивлятись речі.

— Ну що там? — нетерпляче витягував шию Семен. — Усе на місці?

— Ага, чекай і сподівайся, — буркнув Левко і перерахував: — Залишили твій нетбук, весь одяг, спальники, засоби гігієни, навіть телефони. — Хлопець витягнув батарею зі свого «Samsung’у», — але без sim’ок.