Замість відповісти Левко виплюнув чергове запитання:

— Чи можемо ми виходити за межі Паїтіті і якщо так, то наскільки далеко?

— Якщо дотримуватиметеся згаданого обмеження, то ніколи не досягнете найнижчих рівнів, а значить, не зможете вийти до лісу.

— Це означає, що вибиратися за межі Паїтіті нам заборонено?

— На жаль, так.

— Я зрозумів.

Ірландець кивнув і підвівся.

— І ще дещо…

Хлопці й дівчина звели очі.

— Ви вже зустрічалися зі «службою безпеки» містера Х’юз-Коулмана? — Промовляючи «служба безпеки», Ірландець зобразив пальцями лапки.

— Хто це? — насупив брови Сьома.

— Род, Луїс, Роджер і Боб — чотири ґевали, озброєні до зубів. Ми іронічно називаємо їх службою безпеки чи цереушниками, а сам Джейсон кличе хлопців «стрільцями», — Мел Барр вишкірився, — як у кіно про ковбоїв. — А тоді різко посерйознішав: — Іноді вони корчать із себе туполобих качків, але насправді такими не є. Остерігайтесь їх, будьте з ними дуже обережні… — Чоловік обвів студентів поглядом, зупинившись на обличчі кожного. — І це не наказ Джейсона, це порада особисто від мене. Пропоную вам її запам’ятати. Бо ви тут надовго.

Щойно лікареві кроки стихли в глибині галереї, Сьома повернувся до Левка:

— Я тобі казав: нас не відпустять! — Дивно було чути, наскільки розмаїту гаму звуків видавав росіянин крізь стиснуті зуби і майже не розтуляючи губ.

Лео подивився на товариша і несподівано для самого себе проказав:

— Я бачив письмена.

— Що? — Сьома не знав, чому дивуватись більше: почутому від Левка чи разючій, просто вбивчій переміні теми.

— По дорозі, поки нас тягли нагору, я бачив письмена на стінах. Ґуннар мав рацію: ці хлопці — які вибехкали оце все — вони мали власну писемність.