«Я дійшов! Я в забороненій зоні!» Думка збадьорила (хоча страху не поменшало). Відштовхнувшися правицею від стіни (клац! — новий спалах), хлопець закрокував уперед. Повітря стало сухішим і суттєво прохолоднішим. Коридор, не петляючи, похило йшов униз.

Клац! Світло. Клац! Темрява… Клац! Світло. Клац! Темрява…

Клац… Клац… Клац… Сьома рухався у бульбашці світла, що ривками посувалась по галереї, наче хом’як у пластиковій сфері для бігу. «Цікаво, я досі в Паїтіті чи цей хід уже під землею?» — Він уявлення не мав, наскільки глибоко спустився.

Стіни коридору були ідеально рівними, лише де-не-де траплялись непомітні сірі риски, що вказували на стики між мегалітами. Сьома вів по стіні долонею, таким чином борючись із панікою, що клубком підтискала горло щоразу, коли зникало світло і весь коридор — і ззаду, й попереду — занурювався в темряву. Коли праворуч вигулькнув прямокутний вхід у якесь приміщення і під рукою виявилась порожнеча, Сьома заточився і ледь не впав у той хідник.

Відновивши рівновагу, він зайшов досередини. За звичкою пошукав вимикач зліва на стіні й незмірно здивувався, відчувши його під пальцями. За формою той був такий самий, як і в їхній «норі». Хлопець натиснув, і по приміщенню поширилось тихе дзижчання. По всьому об’єму спалахували фіолетові вогники. Сьомі скрутило подих. Замість очікуваного верхнього освітлення ввімкнулось підсвічування десятків — та де там! — сотень відкритих металевих шаф. Приміщення сповнилось фантастичного бузкового світла. Вражали розміри кімнати: в довжину вона витягнулась метрів на десять-дванадцять, в ширину мала не менше за сім. Уся площа була тісно заставлена стелажами (у кожному — по п’ять полиць, обладнаних лампами, що випромінювали розсіяне фіалкове світіння).

— Ого… — прошепотів росіянин.

Він наче потрапив на знімальний майданчик під час зйомок фантастичного фільму.

Сьома підійшов до найближчої шафки і здивовано звів брови: на всіх полицях лежали акуратно викладені в ряд… камені. Звичайнісінькі шматки граніту з вкрапленнями кварцу та інших мінералів. До кожного уламку капроновою ниткою кріпилась картонна бирка.

Хлопець узяв до рук шматок завбільшки з людське серце, гладенький з одного боку і зернистий, пришерхлий з іншого. Покрутив, зважив на долоні. Насамкінець навіть понюхав. Камінь як камінь — нічого особливого. Тоді зиркнув на бирку.

Знизавши плечима, поклав зразок на місце.

Обійшовши кілька стелажів, Семен вимкнув світло і залишив «фіолетову» кімнату. Нічого, крім вичищених і пронумерованих уламків, у ній не було.