— Так, сер. — Хлопець буквально цокотів від страху зубами. Він не сумнівався, що до ранку не доживе.

— Чому не послухався?

Фальшива посмішка неприродно викривляла обличчя. Лице Джейсона змахувало на фоторобот, склеєний з різних знімків: нижня частина — від усміхненого чоловіка, верхня — від якогось трупака зі сріблястими райдужними оболонками.

— Я… хотів… побачити написи, — пробелькотів Сьома.

— Що? — Джейсон скинув голову і звернувся до вартового: — Де ти його знайшов?

— En la Sala Blanca[120], — шанобливо відповів перуанець.

— Справді? — Сивочолий здивувався.

— Так, сеньйоре.

— Обшукав?

— Так, сеньйоре.

— І?

— Лише фотоапарат. — Вартовий простягнув Джейсону камеру.

Чоловік узяв «Nikon» до рук:

— А золото?

— У нього не було з собою золота.

Джейсон Х’юз-Коулман спідлоба роздивлявся Сьому. Ввімкнув фотоапарат і запустив режим перегляду знімків: у камері збереглося чотири фотографії кремової мармурової стіни з чорними долонями і кілька знімків притемнених розгалужень.

— Я наскочив, якраз коли він фотографував, — докинув вартовий.

— Чому ти не взяв золота? — не піднімаючи очей від «Nikon’а», тихо поцікавився Джейсон. — Чому пішов далі?

— Навіщо воно? — проскиглив росіянин і повторив: — Я хотів побачити письмена.

Несподівано Джейсон пожбурив фотоапарат Левку (українець ледве встиг зреагувати, піймавши камеру за сантиметр від долівки), після чого звелів другому перуанцю, який тримав Сьому: