Сьома замислився. Звідки тут цей барельєф? Невже від інків? Навряд. Скоріше інки (як і ті, хто населяв долину Куско та пустелю Сечуру до них) перейняли віру в бога Сонця, а з неї і «трафаретне» зображення Віракочі від будівничих Паїтіті. Чи був він богом узагалі? Адже той, хто інкам здавався божеством, для жителів Твердині міг бути кимось на кшталт інженера вищої кваліфікації.

Від цих питань хлопця охопило холеричне тремтіння.

Однієї лампи не вистачало, щоб освітити всю кімнату (яка не поступалась розмірами «фіолетовій»), проте світла було достатньо, щоб Сьома побачив незчисленну кількість інших виробів із золота, що валялися просто на підлозі. Статуетки, сережки, браслети, ланцюжки, чаші, вироби неясного призначення, що могли належати лише іншій цивілізації, цілковито не схожій на сучасну культуру, — все це хаотично громадилось у півтемряві зліва від Семена. Деякі кучугури попід стінами сягали двометрової висоти.

Хлопець і вірив, і не вірив у те, що бачить. Перед ним було не просто золото. Перед ним лежали ТОННИ ЗОЛОТА. Його кольнуло відчуття дежавю, він почувався Франциском Пісарро, який постав із могили, щоб удруге забрати викуп Атауальпи.

Росіянин шанобливо торкнувся плити з барельєфом. На пальцях щось лишилося. Він підніс їх до очей і розгледів на подушечках шар сірого пилу. Торкнувся в іншому місці — те саме сухе оксамитове відчуття. Пил. Нахилившися, Сьома побачив, що плита вкрита товстим шаром незайманої порохняви. Хлопець протиснувся вглиб приміщення, топчучи розсипані витвори із золота, і до чого б не торкався, відчував під пальцями пилюку. В «золоту» кімнату багато тижнів (якщо не місяців) ніхто не заходив.

Критичний розум узявся швидко зіставляти факти. Пил на золоті, зате маркування на кожному камені, виколупаному зі стін Паїтіті. Єдина лампа (та й та, здається, от-от згасне), зате поруч — вичищений до блиску склад, де кожна «етажерка» має індивідуальне джерело світла. Що за безглуздя? Що це, в біса, за єресь така? Чому вони ігнорують мільйонні запаси золота, але носяться з убогими каменюками?

А тоді раптово Сьома осягнув, що кімната із золотом — зовсім не те, через що йому і його друзям заборонили спускатись у низинні галереї. Хлопець відчув, що далі по коридору, в іще глибших надрах, є дещо важливіше, потужніше, щось таке, що примушує Джейсона ігнорувати незчисленні багатства Твердині.

Сьома розвернувся, гадаючи, чи не сфотографувати плиту, проте швидко роздумав (це лише шматок металу!) і прибрав руку з «Nikon’а». Хлопець вислизнув з кімнати, забувши вимкнути єдину справну лампу.