Наступне приміщення розташовувалось на три метри далі з лівої сторони коридору. На відміну від складу зі стелажами, вхід у цю кімнату грубо видовбали в монолітній стіні: у гранітній товщі залишились канали від свердел, за допомогою яких пробурювали отвори для закладання вибухівки, а також сліди від інструментів, якими сколювали породу, розширяючи прохід.

Гарячково водячи очима, Сьома пірнув у горбкуватий прохід. Під ногами зашаруділо: пил, пісок, дрібне каміння. Потягнувся рукою ліворуч, провів по стіні і на одному з виступів знайшов недбало закріплений вимикач. Переставив його у положення «увімкнуто». Нагорі скрипнуло, чотири продовгуваті кварцові лампи заблимали, розжарюючися; три зразу згасли, і тільки одна продовжила блимати, ніби роздумуючи, вмикатися їй чи ні. Хоча навіть такого миготливо-непевного джерела світла вистачило, щоб Сьома побачив, що в темряві за кілька кроків від нього хтось стоїть. Якийсь гігант не менше чотирьох метрів у висоту вилупився на нього моторошно порожніми зіницями.

Хлопець вереснув, проте звук, що линув з горлянки, вмить урвався: його заблокувало серце, яке вскочило просто до рота і затріпотіло, перекривши доступ повітрю. Сьома вдруге за останні дві хвилини видав горлянкою щось недоступне розумінню: закоротке для переляканого репету і задовге для зойку. Він відстрибнув, перечепився через поріг і гепнувся куприком об долівку, почувши, як хруснули хребці і глухо стукнувся об камінь гіпс. Так він і застиг: гепа в коридорі, ступні ще в кімнаті.

«Не вистачало тільки зламати хребет!»

Проковтнувши серце і нарешті хапнувши повітря, Сьома зауважив, що силует гіганта якийсь… плаский. Надто плаский, щоб належати живому створінню. Наступної миті лампа розгорілась, і Семен ахнув (одночасно від полегшення і від захвату… більшою мірою, певно, від захвату), усвідомивши, що злякався барельєфу, висіченого на прямокутній плиті висотою п’ять з лишком метрів. Захват викликав не розмір плити, яка спиралась на стіну кімнати, а матеріал, з якого вона зроблена.

Золото.

Сьома сидів, відхилившись на випрямлені руки, і витріщався на втричі вище за нього рельєфне зображення, виконане зі щирого золота.

«А хай мені…» — секунд десять він навіть не пробував розрізнити, що намальовано на плиті, лиш водив по ній очима, думаючи, як багато людей на цій планеті мали можливість спостерігати стільки жовтого металу воднораз.

Росіянин відшукав милицю, звівся на ноги, підступив до плити і впізнав малюнок.

— Віракоча, — вражено прошепотів хлопець.

Зображення верховного божества інків траплялося в Перу на кожному кроці: на одязі, предметах побуту, автентичних прикрасах, сувенірах. Всюди той самий малюнок: бородатий чоловік у латах, що стискає в руках чи то стріли з пташиними головами, чи то громовиці. Ця ілюстрація без змін проходить через усі культури, що населяли захід Південної Америки до прибуття іспанців.