«Ну от, — подумав хлопець, — перше питання на порядку денному вирішено, Сьомо. Ти задоволений? Ви задоволені?» Думка була сірою, без жодного чуттєвого відтінку.

Кілька хвилин назад (якихось кілька хвилин, а ввижається, ніби то було інше життя) Левко міркував, що, розправившись зі злощасним вартовим, розридається, очікував, що його знудить, думав, що з розпачу пожбурить автомат якомога далі в джунглі. Нічого подібного. Пустота. Порожнеча. Ніякого щему в грудях. Він не відчував нічого. Саме відсутність різких емоційних проявів, а не усвідомлення того, що вбив людину, лякала найбільше.

Ґрем, Семен і Сатомі осклілими очима витріщались на Левка. Погляди променилися складною гамою почуттів, в якій теплилася вдячність, проскакували повага і затаєний страх. Проте поза ними весь вільний простір заповнювало нереальне відчуття, що зародилось у той момент, коли Левко відкрив вогонь з вершини піраміди, і остаточно зміцніло, коли українець холоднокровно добивав перуанця одиночними пострілами, — тверде усвідомлення болючого факту, що вони більше не єдине ціле. Незважаючи на сварку між хлопцями, незважаючи на стосунки Ґрема і Сатомі, навіть попри epic fail[164] ідеї драпонути на «Колібрі», до останнього моменту вони діяли спільно, були всі разом, нехай уже давно не друзями, та все ж командою, яку об’єднують спільні інтереси. Та щойно з дульного отвору АКМ вилетіла перша куля, цей зв’язок розірвався. Левко більше не був одним з гурту, адже зробив те, на що жоден з них не відважився б навіть за кричущої необхідності. Короткий натиск на гашетку поставив хлопця осторонь, незрозумілим для них чином посунув його в бік тих, хто розпоряджався на Паїтіті. Вони всі це розуміли. Левко в тому числі.

Українець ловив на собі їхні погляди, по черзі зазираючи в сухі некліпні очі японки, американця і росіянина, і відчував, як між ними чотирма виростає прозора стіна. Вони все ще можуть чути один одного, можуть торкатись, потискати руки, але стіна нікуди не зникатиме. Поява невидимої роздільної лінії гнітила Левка, разом з тим хлопець осягав: колишні друзі мають право так поводитись. Він не знав, як виразити свої почуття словами, але інтуїтивно усвідомлював, що одна справа — скинути перуанця в провалля, будучи впевненим, що він є останньою перешкодою на шляху до свободи, і зовсім інша — холоднокровно пристрелити пораненого й беззбройного бідолаху з автомата АКМ. Хай як ірраціонально це прозвучить, але вбивство може бути різним: у першому випадку до смерті призводить зіткнення з землею на великій швидкості, в другому — навмисно випущена куля. Якщо пощастить, у першому випадку років за п’ять вдасться переконати пам’ять, що ніякого поштовху не було, хлопчина сам перечепився й шугонув у прірву (і потім чіплятися за вигадку до самої смерті). В другому випадку… навряд чи можливо, не розлучившись зі здоровим глуздом, переконати свідомість у тому, що автомат випадково опинився у руках, а куля вилетіла з дула за власним бажанням…