Зрештою Левко рушив їм назустріч. Помітив, що Сатомі тривожно позирає на АКМ, і відкинув автомат убік, до стіни барака. Спинився за крок від них, майже фізично відчуваючи присутність незримої перегородки.

— Яке друге питання? — поцікавився українець у Сьоми.

Левко очікував, що Семен перепитає, що він має на увазі, і йому доведеться нагадати про розмову в «норі», але росіянин чекав на запитання і цього разу обійшовся без затяжної преамбули:

— Ми всі маємо випити узвар з бруґмансії.

— Що?!

Левко отетерів. Але лише він. Сатомі й Ґрем ніяк не відреагували. «Вони вже знають і… погодилися», — здогадався хлопець.

— Ми лишаємось у цитаделі, — інертним тоном лектора, що розповідає про плівкове кипіння в парових котлах, пояснив Сьома. — Це прикро, але факт. І якщо ми хочемо дожити до вечора того дня, ранком якого очуняє все це осине гніздо, ми маємо зняти з себе підозри. Ми мусимо бути у відключці або хоча б «накачаними» дурманом, коли вони відійдуть. Або коли прилетить Джейсон.

— Я все одно не розумію: для чого? Чому ми не можемо просто симулювати отруєння?

— Що тут розуміти? — Сьома й далі говорив спокійно. — Після такого рейваху Джейсон зробить усе, щоб дізнатися, хто його затіяв. Ми не знаємо, чи є у лабораторіях засоби, щоб зробити аналіз крові у всіх, хто був у цей день на Твердині, і визначити вміст алкалоїдів, але ризикувати не можемо. Крім того, є багато інших способів визначити, чи справді людина перебуває у безпам’ятстві. Не скидай з рахунку Мела Барра, він може все забути, а може щось запам’ятати і після пробудження ставитиме неприємні запитання. Те саме з Марко Молінарі, мені здається, він щось підозрював, я не впевнений, але… краще нам бути такими самими, як кухар, як лікар, як усі решта, коли вони прокинуться. Лео, нам потрібне алібі, і ми не можемо симулювати отруєння.

— А ти не боїшся, що ми… — Українець не договорив.

— Вип’ємо меншу дозу.

Роздувши ніздрі, Левко вгризався очима в зіниці росіянина.

— Ти гівнюк, — тихо промовив він.

— Ну чувак… — розвів руками Сьома.

— Ти гівнюк, що завжди має рацію.

Семен посміхнувся, ледь піднявши кутик рота, хоча очі лишалися сумними:

— Так, я знаю, Лео. Я гівнюк, що завжди має рацію.

CXLVII