— Не бійся, у мене також червоні очі. — Язик то тут, то там прослизав між губами і роздвоювався на кінці, мов у змії.

І справді, очі науковця набули криваво-червоного забарвлення.

Левко виблював. Замість блювотиння з рота порснув потік ультрамаринових лискучих жуків. Вони падали на кам’яну долівку і розбігались, швидко перебираючи лапками. Хлопця не здивувало, що в його череві жуки, хвилювало лише те, чому вони досі живі? Він заходився нещадно топтати комах, коли зненацька усвідомив, що товчеться по нутрощах Джеррона.

«Бляха, НІ!!!»

Левко відстрибнув, крутнувся на місці і почесав до виходу з підземелля. Сині жуки бігли за ним, завзято попискуючи.

Горішня тераса змінилась до невпізнання. Велика піраміда плавала в повітрі. Трава переливалась багряно-чорними кольорами, неначе згарище. Дерева поінакшали. Вони стали цілковито чорними, все листя зникло. Стовбури походили на бугристі жили, в яких у такт із Левковим серцем пульсувала кров. Стовбури бухкали і надималися, бухкали і надималися. Горизонт на півдні й на півночі підіймався, нагадуючи дуги щелеп, що прагнуть зімкнутися у хлопця над головою і проковтнути Твердиню.

А тоді Левко почув сурми. Спочатку далеко. Згодом ближче. По тому під самісіньким вухом. І насамкінець — просто в голові. Звук скидався на щось середнє між гулом трембіти і стогоном неправильно вигнутої труби. Тисячі невидимих горністів гнали повітря крізь сурми небачених розмірів, примушуючи кожну молекулу Левкового тіла вібрувати. Хлопець упав на коліна, обхопив руками голову і розридався від жаху.

Бо сурми ті були не від янголів. Точно не від янголів…

Флешка

Флешка

CXLVIII

20 серпня 2012 року, 11:21 (UTC – 5) В повітрі над Мадре-де-Діос

— Босе, дим. — Віктор повернув голову так швидко, що в шиї хруснуло.

Джейсон задрімав, прихилившись до перегородки, що відділяла кабіну від вантажного відсіку «Мі-17», але, розчувши крізь стугін двигунів і шум лопатей «босе…», стрепенувся.