Потім він побіг назад у вестибюль, дістав із нагрудної кишені єдиний дерев’яний сірник, чиркнув ним об застібку-блискавку на джинсах та кинув вогник на купу просякнутих паливом книжечок, точно в ціль, шурх! — і наступного дня він уже їхав повз чорний закопчений каркас методистської церкви до виправної колонії Північної Індіани.

Через дорогу від «Скрабби-Дабби» стояв Карлі Єйтс, прихилившись до білої стіни. З рота в нього стирчала цигарка «Лакі страйк», і Карлі гукнув йому напутні слова — епітафію, вітання й прощання: «Гей, Сміттєбаче, нащо ти церкву спалив? Чого не ШКОЛУ?»

Коли його відправили до колонії для неповнолітніх, Дональдові було сімнадцять років, а коли виповнилося вісімнадцять, його перевели до тюрми штату. І скільки він там просидів? Хто знає? Не Чувак-Сміттєбак, це точно. Усім було байдуже, що він спалив церкву. У буцегарні сидів народ, який завинив значно серйозніше. Убивці. Ґвалтівники. Ті, хто розколював голови стареньким бібліотекаркам. Деякі в’язні хотіли з ним щось зробити, інші просили зробити щось їм. Він був не проти. Усе відбувалося, коли вимикали світло. Один голомозий чоловік сказав Сміттєбакові, що кохає його («Я кохаю тебе, Дональде»), і це було краще, ніж ухилятися від каміння. Інколи він думав, що міг би лишитися там назавжди. Та бувало, що йому снилися цистерни «Чірі Ойл», і в тих снах він бачив, як за одним громовим вибухом лунали ще два: «БАМ!.. БАМ! БАМ!» — потужні, монотонні вибухи розірвали небесну блакить, ударили по ній, наче молот по розжареній міді. І всі повтенвілльці покидали б усі справи та подивилися на північ, у бік Ґері, де раніше стояли три цистерни, що на небесному тлі здавалися велетенськими відбіленими бляшанками. Карлі Єйтс тоді продавав би дворічний «плімут» молодій парі з дитиною, і він би затнувся й глянув на північ. Нероби повиходили б із бару «В О’Тула» та цукерні, полишивши пиво та шоколадно-молочні газованки. У кав’ярні його мати заклякла б перед касовим апаратом. У «Скраббі-Даббі» молодий новачок перестав би намилювати фари, підвівся, не знявши рукавицю-мачулку, та поглянув у бік Ґері, а потужний зловісний звук гамселив би по мідній буденності: «БАМ-М!» Отаке йому мріялося.

Завдяки взірцевій поведінці до нього ставилися добре, тож, коли по тюрмі вдарила та дивна хвороба, його відправили до шпиталю, і кілька днів по тому хворих уже не лишилося, бо всі померли. Або повмирали, або повтікали. За винятком молодого охоронця на ім’я Джейсон Деббінс — він сів за кермо тюремної вантажівки з брудною білизною та застрелився.