І куди податися, якщо не додому?

Вітерець погладив його щоку та затих.

Чувак-Сміттєбак черкнув сірником і впустив його. Він приземлився в калюжу пального, і бензин загорівся. Спалахнули язики блакитного полум’я. Вони плавно розійшлись, утворивши навколо чорного сірника подобу корони. Це видиво паралізувало Сміттєбака, та наступної миті він пошвидкував до сходів, озираючись через плече. Він бачив, як вигойдувалися насосні механізми в жаркому мареві. Блакитне полум’я, не вище за два дюйми[172], побігло до труби широким півколом. Жук перестав борсатися. Тепер він був лише почорнілою шкаралупкою.

Таке може статися й зі мною…

Та підсмажитися йому не хотілося. Сміттєбакові сяйнула примарна думка, що в його житті тепер може з’явитися нова мета — щось дуже величне й значуще. Його вколов страх, і Сміттєбак затупотів сходами вниз. Рука шурхотіла по погризених іржею поруччях.

Униз, униз та по колу. Він думав про те, коли спалахнуть випари з випускної труби, коли ґніт жару помчить її горлянкою вниз, до черева цистерни.

Він гнав донизу — волосся відкинулося від лоба, до обличчя приліпився переляканий вишкір, у вухах шумів вітер. Він був уже на півдорозі до землі, летів повз літери «ЧО», яскраво-зеленого кольору на білому тлі, літери заввишки двадцять футів. Донизу, донизу, і якби його миготливі ноги посковзнулися чи зачепились об щось, він покотився б, як та каністра, ламаючи на ходу всі кістки, немов сухі гіллячки.

Земля наближалась, а разом із нею — білі гравійні круги навколо цистерн і зелена трава. Автомобілі на паркінгу почали набувати звичних розмірів. Він летів, немов уві сні, — бігтиме й бігтиме, та так нікуди й не добіжить. А поряд стояла велетенська бомба, і запальний шнур уже горів.

Раптом угорі бахнуло — так, ніби стрельнула п’ятидюймова петарда на День незалежності. Почулося глухе брязкання, і повз Сміттєбака щось просвистіло. Він побачив, що то шматок випускної труби, і його пронизав гострий, мало не вишуканий страх — труба була геть чорна, скручена жаром у нову, дивовижно безглузду форму.

Він схопився за поручень і стрибнув донизу. У зап’ясті щось тріснуло. До ліктя помчав млосний біль. Сміттєбак пролетів останні двадцять п’ять футів[173] і впав, проїхавшись гравієм. Дрібні камінці зчесали шкіру на його руках, та він цього майже не відчув. У його нутрі стогнала, шкірилася паніка, а небо здавалося надзвичайно яскравим.

Чувак-Сміттєбак скочив на ноги та знову кинувся бігти. Він озирнувся, поглянувши вгору: верхівка середньої цистерни відпустила жовте волосся, і воно відростало з неймовірною швидкістю. Усе могло вибухнути будь-якої секунди.