— Ви що, глухі, чи що? — сказав він.

Судячи з поведінки того чоловіка, він чув Тома лише тоді, коли дивився на нього. І незнайомець нічого йому не сказав, навіть «привіт». Іноді люди не озивалися до Тома, бо щось у його обличчі підказувало їм, що в нього негаразд із головою. Тоді особа, що промовчала, здавалася йому розлюченою, сумною або ласкавою. Дехто заливався рум’янцем. А цей чоловік повівся інакше: він показав Томові кільце, складене з великого та вказівного пальців, і Том знав, що це означає «окей»… однак незнайомець не заговорив.

Руки до вух — похитав головою.

Руки до рота — похитав головою.

Руки до шиї — похитав головою.

У кімнаті спалахнуло світло; з’явилася потрібна асоціація.

— Боже милосердний! — вигукнув Том.

Обличчя його пожвавилося. Червоні очі засвітилися. Забувши про правопорядок, він кинувся до аптеки містера Нортона. Мовчун бризкав на вату щось, схоже запахом на «Бактин»[236], і протирав нею лоба.

— Гей, містере! — крикнув Том, заскочивши всередину.

Мовчун не озирнувся. Том спантеличено зупинився, та наступної миті все згадав. Він постукав чоловіка пальцем по плечу, і Нік озирнувся.

— Ви глухонімий, так? Не чуєте! Не говорите! Так?

Нік кивнув. Томова реакція здалася йому дивовижною: той підскочив і навіжено заплескав у долоні.

— Додумався! Ур-ра мені! Сам додумався! Ур-ра Томові Каллену!

Нік широко всміхнувся. Він не пригадував, щоб його вада приносила комусь стільки щастя.

———

Перед міським судом був невеликий майдан, і на ньому стояла статуя озброєного морського піхотинця в уніформі часів Другої світової війни. Табличка біля підніжжя монумента свідчила, що його поставлено на честь хлопців округу Гарпер, які здійснили «САМОПОЖЕРТВУ В ІМ’Я БАТЬКІВЩИНИ». Нік Андрос і Том Каллен сиділи в тіні меморіалу та їли з картопляними чіпсами «Пряну шинку Андервуда» й «Пряну курятину Андервуда». У Ніка над лівим оком красувався хрестик із двох лейкопластирів. Він читав по губах Томове мовлення (було складнувато, бо Том говорив із повним ротом) і думав, що страшенно втомився їсти всіляку консервацію. Чого йому справді хотілося, так це великий стейк із гарніром.

Том не змовкав, відколи вони сіли перекусити. Він постійно повторювався, постійно приправляв слова вигуками на кшталт «Боже милосердний!» та «Ой!». Нік нічого не мав проти. До зустрічі з Томом він навіть не здогадувався, як скучив за іншими людьми, не усвідомлював, як боявся, що лишився сам на цілій землі. Якось йому навіть подумалося, що хвороба могла вбити всіх, окрім глухонімих. Він подумки всміхнувся: тепер він зможе загадуватися, чи не померли всі, крім глухонімих і розумово відсталих. О другій годині дня та думка видалася Нікові кумедною, але коли вона з’явилася йому тієї ночі, було не до сміху.