Йому було цікаво, куди, на думку Тома, поділися всі люди. Він уже встиг вислухати кілька історій: про Томового татуся, що кілька років тому втік із якоюсь офіціанткою; про те, як Том працював помічником на фермі Норбатта і як два роки тому містер Норбатт вирішив, що Том «справляється досить гарно», щоб йому можна було довірити сокиру; про те, як одного вечора на нього наскочили «старші хлопці» і як Том «так одбився, що мало їх до смерті не забив, а одного положили в лікарню з переломами, ЖИТ-ТЯ, а це пишеться “перелом”», отакого наробив Том Каллен»; про те, як він знайшов свою матір удома в місіс Блейклі — обидві були вже мертві, і Том нишком утік. «Ісус не прийде по душу померлого, поки хтось дивиться», — сказав він, і Нік подумав, що Ісус у Тома — це хтось на кшталт Санта Клауса навпаки, бо замість того, щоб приносити дарунки, він затягував мерців у камін і летів із ними до раю. Однак Том і словом не обмовився про те, що в Меї панує цілковита пустка, не зауважив, що ніхто вже не їздить трасою, яка пронизує місто.

Нік обережно поклав руки Томові на груди, спинивши потік слів.

— Що? — спитав той.

Нік махнув рукою, обвівши широким колом усі будинки центру міста. Він бурлескно зобразив спантеличеність: наморщив лоба, схилив голову набік, почесав потилицю. Тоді пройшовся двома пальцями по траві й на довершення запитально поглянув на Тома.

Він злякався: Томове обличчя обм’якло — він ніби помер сидячи. Очі, які ще мить тому сяяли всім, що він хотів розповісти, затуманилися, перетворившись на дві скляні кульки. Щелепа відвисла, і Нік побачив на язику розмочену крихту картопляної чіпсини. Руки мляво лежали на колінах.

Нік сторожко простяг до нього правицю. Та перш ніж він устиг торкнутися, Том здригнувся. Повіки затріпотіли, і очі повільно наповнилися життям, наче відро — водою. Губи розтяглися в усмішку. Це було так, ніби над його головою зринула повітряна кулька з написом «ЕВРИКА».

— Вам цікаво, куди поділися всі люди! — вигукнув Том.

Нік енергійно закивав головою.

— Ну, думаю, вони поїхали до Канзас-Сіті. Ой, та точно. Вони завжди бідкаються, яке в нас маленьке містечко. Нічо не відбувається. Нудота. Навіть каток для ролерів прогорів. Лишився тіко драйв-ін, але там показують саму туфту. Матуся завжди казала, що люди їдуть, та не вертаються. Як-от мій татко втік з офіціанткою з кафе Бумера, і звали її ЖИТ-ТЯ, а це пишеться «Діді Пекалотт». Тож думаю, що всім разом набридло, і вони поїхали. Певне, до Канзас-Сіті, Боже-Боже… Отуди й поїхали. Окрім моєї матусі та місіс Блейклі. Ісус забере їх до раю, на небеса, та заколише на віки вічні.