«Стю? Стю! Що тут робиться?»

Її накрило рівне, люте ревіння, і навколо почали градом сипатися речі. Каміння. Шматки дерева. Цегла. Шматок скла, помережаний тріщинами (це такі були в книжковій шафі у вітальні Ральфа). Мотоциклетний шолом із жахливою, смертельною дірою ззаду.

Вона все бачила чітко… навіть занадто чітко… Усе потемніло лише кілька секунд тому.

«Ох, Стю, Боже мій, де ти? Що робиться? Де Нік? Де Ларрі?»

Люди кричали. Гуркіт тривав і тривав. Стало світліше, ніж удень. Кожен камінець відкидав тінь. Речі все ще падали навколо. Дошка, з якої стирчав шестидюймовий штир, пролетіла просто в неї перед носом.

«…дитина!..»

А слідом за цією думкою прийшла інша — продовження її передчуття: «Це зробив Гарольд, це зробив Гарольд, Гарольд…»

Щось ударило її по голові, по шиї, по спині. Зверху впало щось велике, схоже на труну, оббиту зсередини чимось м’яким.

«О БОЖЕ, О МОЯ ДИТИНА…»

Тоді темрява ковтнула її і сховала туди, де навіть темний чоловік не зміг би її знайти.

Розділ 59

Розділ 59

Птахи.

Їй було чути птахів.

Френ лежала в темряві, слухаючи птахів, довго, поки не зрозуміла, що темрява зовсім і не темна. Вона червоняста, рухлива, мирна. Від того їй згадалося дитинство. Ранок суботи, не треба ні до школи, ні до церкви — день, коли спиш довго. День, коли можна прокидатися потроху, звільна. Лежиш із заплющеними очима і бачиш тільки червонясту темряву — тобто суботнє сонечко, що просвічує крізь тонку завісу капілярів у повіках. Слухаєш пташок на дубах надворі і, можливо, чуєш запах морської солі, бо звати тебе Френcіс Ґолдсміт і тобі одинадцять років суботнього ранку в Оґанквіті.

Птахи. Їй було чути птахів.

Але це не Оґанквіт — це

(Боулдер.)

Вона на якийсь час замислилася над цим у червоній темряві і раптом згадала про вибух.

(?Вибух?)