(!Стю!)

Вона різко розплющила очі. Нею оволодів жах.

— Стю!

А Стю сидів тут, коло її ліжка, Стю з чистою білою пов’язкою на одній руці і неприємного вигляду підсохлою раною на щоці. У нього трохи обгоріло волосся, але то був Стю, і він був живий, з нею, і коли вона розплющила очі, на його обличчі з’явився вираз великого полегшення — і він сказав:

— Френні. Дякувати Богу.

— Дитина… — промовила вона. У горлі в неї пересохло. Слова промовилися пошепки.

Обличчя в нього не виражало нічого — і сліпий страх ковзнув у її тіло. Холодом, онімінням.

— Дитина… — повторила вона, насилу вичавлюючи слова з наждачного горла. — Я втратила дитину?

І тут його обличчя засвітилося розумінням. Він незграбно пригорнув Френні здоровою рукою.

— Ні, Френні, ні. Ти не втратила дитину.

І тут вона розплакалася, пекучі сльози текли її щоками, і вона з шаленою силою пригортала його, хоча чи не кожен м’яз її тіла немов кричав від болю. Вона обіймала його. Майбутнє буде потім. А нині найнеобхідніше було при ній у цій промитій сонцем кімнаті.

Пташиний спів долинав із відчиненого вікна.

——

Пізніше вона спитала:

— Скажи, наскільки все погано?

На його обличчі читався важкий сум і небажання говорити.

— Френ…

— Нік? — прошепотіла вона. Ковтнула, у горлі тихо клацнуло.

— Я бачила руку, відірвану руку…

— Краще почекаймо…