Річардсон сів за спину Діка Воллмена. Дік круто розвернувся і став обережно виїжджати, обминаючи мотоцикли.

Стю і Ларрі зустрілися поглядами. Ларрі був такий самий вражений, як і Стю… але над головою Стю збиралася хмара, і раптом його охопило моторошне відчуття приреченості.

——

— Ніку, ходімо! Ходімо! — кричала Френ, хапаючи його за плече. Нік стояв посеред вітальні із завмерлим, нерухомими лицем.

Він не міг говорити, але раптом зрозумів. Зрозумів. Розуміння прийшло нізвідки. З якогось іншого світу.

Щось у шафі.

Він сильно штовхнув Френні.

— Ніку!

«ІДИ!» — замахав він на неї руками.

Вона пішла. Він розвернувся до шафи, відчинив дверцята і став шалено ритися в речах, молячи Бога, щоб не спізнитися.

——

Раптом Френні опинилася біля Стю, бліда, з великими очима. Вона вчепилася в нього.

— Стю… Нік ще там… там… там…

— Френні, ти про що?

— Смерть! — закричала вона на нього. — Я говорю про смерть, а НІК ДОСІ ТАМ!

——

Він відкинув оберемок шарфів та рукавиць і щось намацав. Коробка з-під взуття. Він схопив її, і тут, як страшна некромантія, звідти почувся голос Гарольда Лодера.

——

— Що з Ніком? — кричав Стю, схопивши її за плечі.

— Його треба вивести, Стю, там щось зараз буде, щось жахливе…