Ел Банделл закричав:

— Що там у біса робиться, Стюарте?

— Не знаю, — сказав Стю.

— Стю, будь ласка, нам треба вивести звідти Ніка! — закричала Френ.

І тут будинок за ними вибухнув.

——

Він тримав кнопку «передавати», і фонові перешкоди зникли, їх заступила гладенька, темна тиша. Порожнеча, що чекає, аби її заповнили. Гарольд сидів, схрестивши ноги, на столі для пікніка, збираючись із духом.

Тоді він підняв руку і виткнув із кулака один палець, і в той момент був схожий на Бейба Рута[127], старого і майже готового залишити бейсбол, який показує те місце, звідки виконав свій славетний гоум-ран, спеціально для всіх язикатих і чорноротих на стадіоні «Ріґлі-філд», затикаючи їм пельку раз і назавжди.

Твердо, але неголосно він сказав у рацію:

— Це говорить Гарольд Емері Лодер. Я роблю це зі своєї власної волі.

«Це говорить» відгукнулося блакитною іскрою. Язик полум’я злетів угору на словах «Гарольд Емері Лодер». На словах «Я роблю це…» до їхніх вух докотився тихий, глухий удар — немов феєрверк вибухнув у бляшанці, а коли він промовив: «зі своєї власної волі» і викинув рацію, яка вже зробила свою справу, біля підніжжя гори Флеґстафф розквітла вогненна троянда.

— Починаю, вас зрозумів, прийом і кінець зв’язку, — тихо промовив Гарольд.

Надін учепилася в нього, як Френні — в Стю лише за кілька секунд до того.

— Треба бути певними. Що ми їх дістали.

Гарольд подивився на неї, потім показав на троянду руйнування, що розквітла під ними.

— Ти думаєш, після такого там хтось лишиться живий?

— Н-не зн-наю, Гарольде, я… — Надін поволі розвернулася, схопилася за живіт, її знудило. То був глибокий, довгий, болісний звук. Гарольд із легкою зневагою спостерігав за нею.

Нарешті вона розвернулася до нього, задихана, бліда, витираючи рота серветкою. Ретельно витираючи.

— І що тепер?

— Тепер, мабуть, треба на захід, — сказав Гарольд. — Хіба що ти плануєш спуститись і перевірити, які там у них настрої…