— Вітаю, — промовив Ллойд синіми, немов не своїми губами.

— Ми можемо обговорювати при Надін наші секретики, правда, люба моя? Вона мовчатиме, як могила, хе-хе. Що в Індіан-Спрінгс?

Ллойд зморгнув і спробував перемкнути передачу в голові, почуваючись голим і беззахисним.

— Добре, — нарешті спромігся вимовити Ллойд.

— Добре, кажеш? — темний чоловік нахилився до нього, і на мить Ллойдові здалося, що той зараз відкриє рота і відкусить йому голову, як цукерку. Він відсахнувся. — Я б не назвав це точним аналізом ситуації, Ллойде.

— Є деякі інші речі…

— Коли я захочу поговорити про інші речі, то я і спитаю про інші речі, — Флеґґ підвищив голос, який уже неприємно наближався до крику. Ллойд ніколи ще не бачив таких радикальних змін настрою, і це його надзвичайно злякало. — Просто зараз я хочу почути доповідь про стан справ в Індіан-Спрінгс — і краще б ти, Ллойде, мені доповів: для тебе ж краще!

— Добре, — пробелькотів Ллойд. — Гаразд.

Він витяг із кишені блокнот — і наступні півгодини вони говорили про Індіан-Спрінгс, про літаки Національної гвардії та ракети «сорокопуд». Флеґґ знову почав добрішати, хоча з ним важко було вгадати — і взагалі, маючи справу з Ходаком, не можна уявити нічого гіршого, як сприймати щось як належне.

— Як ти гадаєш, вони можуть полетіли до Боулдера за два тижні? — спитав він. — Наприклад… орієнтовно першого жовтня?

— Карл може, напевне, — з сумнівом промовив Ллойд. — Щодо решти двох не знаю.

— Я хочу, щоб вони були готові, — пробурмотів Флеґґ. Він підвівся з місця і став ходити кімнатою. — Хочу, щоб ці люди ховалися по своїх норах до весни. Хочу вдарити по них уночі, коли вони спатимуть. Пройтися містом з кінця в кінець. Хочу, щоб там було, як у Гамбурґу чи Дрездені у Другу світову.

Він подивився на Ллойда — і його обличчя було бліде, як пергамент, а темні очі горіли на ньому власним шаленим вогнем. Його посмішка була схожа на ятаган.

— Навчимо їх засилати шпигунів. Навесні вони вже мешкатимуть у печерах. А потім ми туди підемо і влаштуємо кабаняче полювання. Навчимо їх засилати шпигунів.

Ллойд нарешті отямився.

— Третій шпигун…

— Ми знайдемо його, Ллойде. Не хвилюйся. Зловимо це падло.

Його посмішка повернулася, темна й чарівна. Проте Ллойд устиг помітити мить розгубленості й страху перед тим, як вона з’явилась. А вже страху він на обличчі Флеґґа побачити ніяк не очікував.

— Здається, ми знаємо, хто він, — тихо сказав Ллойд.

Флеґґ у той момент крутив у руках нефритову статуетку, роздивлявся її. Тепер його рука завмерла. Він застиг на місці, й особлива зосередженість поволі з’явилася на його обличчі. Уперше Кросс подивилася в інший бік: спочатку ковзнула очима в бік Флеґґа, а потім швидко відвела погляд. У пентхаусі немов стало задушливо.