Сніг ішов три дні. Коли вони прокинулися зранку 10 грудня й відкидали сніг від дверей, було ясно і температура піднялася десь до тридцяти з чимось градусів[215]. Сніг став значно глибший, і повороти й закрути траси I-70 проглядалися важче. Але Стю цього ясного, сонячного дня хвилювало не те, як триматися дороги. Рано ввечері, коли сині тіні почали довшати, Стю спочатку сповільнив, а потім і спинив мотор снігомобіля, підняв голову, всім тілом прислухався.

— Що таке, Стю? Що… — і тут Том теж почув. Ліворуч і попереду почувся тихий гуркіт. Він наростав до гучного, як у потяга-експреса, гудіння — і затих. Знову запала вечірня зимова тиша.

— Стю?.. — з тривогою спитав Том.

— Не хвилюйся, — сказав він і подумав: «Я й сам за нас обох похвилююся».

——

Відлига трималася. 13 грудня вони вже були майже в Шошоні і далі пнулися на дах Скелястих гір — найвищою точкою, до якої їм слід було доїхати, перш ніж розпочати спуск, був перевал Лавленд.

Знову і знову чули вони тихий гуркіт лавин, іноді далеко, іноді так близько, що не лишалося нічого, крім як дивитися вгору, чекати і сподіватися, що отака біла брила смерті не затулить небо. Дванадцятого числа одна зійшла на те місце, де вони були за півгодини до того, накривши слід снігомобіля тоннами утрамбованого снігу. Стю ставало дедалі страшніше, що їх кінець кінцем уб’є вібрація від звуку снігомобіля — незчуються, як накличе лавину, що поховає їх під сорокафутовим шаром снігу. Але тепер їм залишалося тільки просуватися вперед і сподіватися на краще.

Потім знову похолодало, і загроза лавин дещо зменшилася. Знову здійнялася заметіль, затримавши їх на два дні. Потім вони відкопалися з-під снігу і рушили… і вночі завивали вовки. Іноді вони були дуже далеко, іноді — наче просто під наметом, і тоді Коджак, немов на тугій пружині, зривався на рівні ноги й гарчав глибоким, грудним голосом. Але морози тримались, і лавини стали рідшати, хоча вісімнадцятого числа вони ледь не опинилися під однією з них.

22 грудня біля містечка Ейвон Стю вів снігомобіль понад насипом. У якийсь момент вони йшли на рівній швидкості десять миль за годину, гарно й безпечно, здіймаючи хмари снігу. Том щойно показав на якесь село внизу, тихе, немов картинка для «чарівного ліхтаря» з 1980-х років: поміж неторканих снігових хвиль, під якими були дахи, стримів лише білий шпиль церкви. І тут обтічний капот снігомобіля почав хилитися вперед.

— Якого хуя… — тільки і встиг вимовити Стю.

Снігомобіль і далі хилився вперед. Стю здав назад, але було вже пізно. Вони на мить відчули ту особливу невагомість, яка буває, щойно відірвешся від трампліна — і сила тяжіння точно дорівнює силі стрибка. Вони полетіли з машини головою вперед. Стю втратив з очей Тома і Коджака. У ніс набився холодний сніг. Коли він відкрив рота, щоб закричати, то сніг поліз і в горло. За комір. Він падав. Перевертався. Урешті спинився в глибокій сніговій перині.