Під кінець дня вони знайшли більшу частину потрібного в одному місці — у великих мебльованих кімнатах просто на головній вулиці. Перед спалахом супергрипу там, напевне, було повно молоді — такої, яка приїжджала в Колорадо займатися тим, про що співав Джон Денвер[216]. Том, власне, знайшов десь під сходами великий пластиковий пакет із дуже потужною версією «Кайфу Скелястих гір».

— Це що таке? Це тютюн, Стю?

Стю всміхнувся.

— Ну, комусь, мабуть, це за тютюн. То дурна трава, Томе. Поклади її де взяв.

Вони ретельно завантажили снігомобіль, окремо спакували консерви, прив’язали спальники й намет. Коли на небо висипали перші зірки, вони вирішили провести ще одну ніч в Ейвоні.

Поволі просуваючись свіжим настом до будинку, де вони замешкали, Стю раптом подумав — і тихо здувався: завтра Святвечір. Просто важко було повірити, що час пролетів так швидко, але доказ — ось він, просто на наручному годиннику. З Ґранд-Джанкшена вони виїхали три тижні тому.

Коли вони майже прийшли, Стю сказав:

— Ви з Коджаком ходіть вперед і розпаліть грубку, а в мене маленька справа.

— А яка, Стю?

— Ну, це сюрприз, — відказав Стю.

— Сюрприз? А я дізнаюся, який?

— Аякже.

— А коли? — очі в Тома зблиснули.

— Днів за два.

— Том Каллен не зможе чекати сюрпризу аж два дні, Боже, ні…

— Томові Каллену доведеться, — всміхнувся Стю. — За годину повернусь. А ти просто будь готовий іти.

— Ну… добре.

Проте Стю зміг знайти саме те, чого шукав, аж години за півтори. Том ще дві-три години діймав його, розпитуючи, що ж то за сюрприз. Стю мовчав, і коли їм настав час лягати спати, Том уже про це забув.

Коли вони лежали в темряві, Стю сказав:

— Ну, зараз ти, напевне, шкодуєш, що ми не лишилися в Ґранд-Джанкшені, чи як?