«Авжеж, якщо десь на перевалі Вейла на вас полізе лавина, ви з Томом помахаєте на неї пачкою сухозамороженої моркви і скажете “киш!” Це божевілля!»

А все ж таки…

Він загасив цигарку і вимкнув газову лампу. Але довго не міг заснути.

——

За сніданком він сказав:

— Томе, наскільки сильно ти хочеш додому, в Боулдер?

— І побачити Френ? Діка? Сенді? Боже, я найдужче на світі хочу в Боулдер, Стю! Ти ж не думаєш, що вони комусь віддали мій будиночок, ні?

— Ні, ну що ти. Я ось про що: варто ризикнути заради цього?

Том замислено подивився на нього. Стю збирався роз’яснити, але тут Том сказав:

— Боже мій, та тут усюди є ризик, правда?

Постановили просто: виїхати з Ґранд-Джанкшена 30 листопада.

——

Виявилося, що Тома не обов’язково вчити мистецтва водити снігомобіль. Стю знайшов справжню звір-машину в гаражі Дорожнього департаменту Колорадо приблизно в милі від мотелю. У неї був велетенський двигун, обтічник проти найсильнішого вітру, а головне — велике вантажне відділення. Без сумніву, там раніше тримали всіляке рятувальне обладнання. У ньому міг із комфортом розміститися чималий пес. У кількох спортивних і туристичних крамницях містечка вони без проблем запаслися всім необхідним для поїздки, хоча епідемія супергрипу сталася на самому початку літа. Вони взяли легкий намет і об’ємні спальники, по парі перегонових лиж (хоча від думки про те, як він учитиме Тома основ ходіння на лижах, у Стю кров холола в жилах), велику газову пічку «Коулмен», балони з газом, лампи, додаткові батарейки, харчові концентрати й здоровенний «ґаранд» із оптичним прицілом.

О другій годині їхнього першого дня Стю відчув безпідставність свого страху застрягнути в снігу й померти з голоду. У лісах було повно дичини — такого він ще в житті не бачив. Під вечір він підстрелив оленя — уперше після дев’ятого класу, коли сачконув зі школи й пішов на полювання з дядьком Дейвом. Тоді, давно, то була худа самиця і м’ясо в неї мало мускусний і доволі гіркий смак… мабуть, харчувалася кропивою, відзначив дядько Дейл. А це був гарний, важкий, широкогрудий самець. Але тоді, думав Стю, коли потрошив тушу великим ножем, прихопленим у спортивній крамниці Ґранд-Джанкшена, зима щойно почалась. У природи є свої способи розв’язання проблеми перенаселеності.

Том розклав багаття, поки Стю вичиняв тушу оленя, від чого рукави його теплої куртки стали твердими й липкими від крові. Коли він зробив з оленем усе, що треба, минуло три години, стало темно і його раніше зламана нога співала «Аве Марія». Та олениця, яку добули вони тоді з дядьком Дейлом, потрапила в руки старого на прізвище Шоуї, який мешкав у ветхій хатинці на самому краю Брейнтрі. Він оббілував і вичинив тушу за три долари й десять фунтів[214] оленини.