Лізти було легко: ґратчаста стіна була найширшими у світі сходами. Через півхвилини ми з Ігорком та Меломаном стояли в неширокому круглому тунелі. Зроблений він був із металевої сітки, як і весь купол, але осередки мали менший розмір: ними можна було вільно йти, ноги не провалювалися. Помаранчеве світло проникало в тунель лише зовні, в глибині таїлася пітьма.

- Я піду першим, - несподівано сказав Малек.

І ми пішли.

Деякий час тунель йшов горизонтально, все далі й далі віддаляючись від внутрішньої поверхні купола. Потім майже під прямим кутом розвернувся, і ми пішли з деяким нахилом: піднімаючись вище.

Навколо було темно. За ґратчастими стінами панувала тиша, лише зрідка ми проходили повз невиразні в темряві, але слабко гуділи апарати. Кілька разів чути було звук, схожий на плескіт повільно поточної води. Одного разу — щось на зразок тонкого дзвону, ніби в металевій скриньці пересипали скляні уламки.

— Вже двадцять хвилин минуло, — сказав Меломан.

- Звідки ти знаєш? — ідучи за ним, поцікавився я.

Меломан, схоже, зніяковів.

— Я… ну, співаю про себе.

— Наспівуєш?