— Попереду світло, — ледве вловимим шепотом промовив Малек.

На сітчастій стелі коридору лежали помаранчеві відблиски.

— Отже, ми повернулися до внутрішньої поверхні купола,— так само тихо сказав Меломан. — Але в іншу точку туди, де стоїть прожектор.

Я не заперечував. Я дивився на помаранчеві відблиски. Вони то темніли, то робилися яскравішими. Немов хтось ходив між прожектором та нами, затуляючи світло тулубом. Величезним, шестиногим, покритим хітином тулубом.

— Пустіть, — виймаючи меч із піхов, я протиснувся вперед. — Тепер я поведу.

Меломан не сперечався. Мені здалося, що він теж помітив мерехтіння прожекторних відблисків.

Невиразно розрізняючи вигини коридору, я йшов по ньому першим. У ґратчастому тунелі робилося дедалі світліше. Я вже розрізняв обличчя Меломана та Малька. І маленький круглий майданчик, на краю якого горіла куля-прожектор.

На майданчику стояло двоє.

Відчуваючи, як наливається льодом рукоятка меча, я зробив ще кілька кроків. І зупинився, розглядаючи парочку зі змішаним почуттям страху та огиди.

Вони були невеликого зросту — півтора метра або трохи вище. Широкоплеч, я б навіть сказав — товсті, не пересувайся вони по майданчику з балетною грацією пружними підскоками. Тонконогі, з опуклою, як барило, грудною кліткою. Чи то горбаті, чи то з ранцями на плечах. Щільно загорнуті в плащі з темно-коричневої блискучої матерії. Голови приховували широкі, насунуті на обличчя каптури.