До слова, «добрий» Брежнєв пропонував Микиту Сергійовича ліквідувати фізично, влаштувавши йому автокатастрофу або пригостивши тортиком, але подумавши, Семичастний і Підгорний від пропозиції відмовилися. Той таки Пленум, який формально зняв з посади Хрущова, затвердив Першим секретарем ЦК Леоніда Брежнєва. Причому спочатку його фігура розглядалася як тимчасова. Усі це чудово розуміли.

Так само, як розуміли, що за ним насправді стоїть земляк – всемогутній Микола Миронов, який, мов той кардинал Рішельє, руками Брежнєва мав прибрати клан Шелепіна. Леонід Ілліч також розумів, що він є тимчасовим секретарем. Власне, тоді офіційно було проголошено повернення до «ленінських принципів» колективного керівництва і Брежнєв розділив владу з Підгорним та з представниками протилежного клану – Шелепіним і Олексієм Косигіним – дуже впливовим і компетентним членом Президії, який отримав посаду голови Ради міністрів.

Таким чином влада в державі розподілилася між двома кланами, один з яких керував партією, а інший – урядом. Сам Микола Миронов планував собі посаду голови КДБ. З неї було дуже зручно – не перебуваючи на перших ролях, розігрувати складну шахову партію в боротьбі за владу.

Очевидно, діючий голова КДБ Володимир Семичастний та його бос Шелепін були проти такого розвитку подій. І їм раптом дуже пощастило: вже через 5 днів після Пленуму Микола Миронов загинув в авіаційній катастрофі. Офіційно літак Іл-18 з військовою делегацією СРСР на борту через помилку пілотів розбився на горі Авала в Югославії, куди мав прибути на святкування 20-річчя з дня визволення Белграда від нацистів.

Залишається лиш гадати, чому впливового функціонера понесло на ті урочистості саме у той момент, коли у Москві розгорталася боротьба за кадрові перестановки. На похованні старого друга (вони були знайомі з юності) Брежнєв ридма ридав. Він був на 7 років старший за Миронова, проте завжди визнавав його інтелектуальну перевагу й в усьому його слухався.

Після загибелі «сірого кардинала» радянської політики боротьба за владу між Леонідом Брежнєвим та Олександром Шелепіним розгорнулася на повну потугу. І фаворитом тепер був останній.

У квітні 1965 року партійний функціонер Микола Мєсяцев (це той самий, кого Миронов посадою голови Держтелерадіо купував, пригадуєте?) називав Шелепіна майбутнім Генеральним секретарем. Анастасія Філатова, дружина диктатора Монголії Юмжагийна Цеденбала згадувала: «Мєсяцев справді кричав: «Ось майбутня величина!» – це було при мені. Всі сиділи напідпитку, можливо, радянський посол або офіцер спецслужб поінформував своє керівництво…» [201]. Але в цілому «команда» Брежнєва виявилася таки сильнішою. Секретар ЦК КПСС Юрій Андропов чимало допоміг Леонідові Іллічу з комунікацією із Заходом.