При цьому Шелепін і його друг Семичастний ненавиділи Козлова лютою ненавистю. Хрущов був ким завгодно: вітрогоном, базікалом, самодуром авантюристом, прожектером, але точно ким він не був – то це дурнем. Дурники у тому кодлі, особливо біля Сталіна, не виживали. Тому хитрий Микита Сергійович намагався нацьковувати субдомінантів одного на одного поодинці та цілими зграями і грати на противагах.

Але тут сталася біда. 11 квітня 1963 року під час прогулянки на дачі Фрол Романович Козлов несподівано втратив свідомість. Терміново викликані лікарі діагностували важкий інсульт. Незважаючи на всі зусилля медичних світил, Козлов не одужав і зійшов із владного Олімпу. Таким чином Хрущов втратив своїх найвідданіших і найвпливовіших прибічників. Біля нього залишилися дві групи: Шелепіна-Семичастного та Брежнєва-Підгорного. За ідеєю, вони мали поборювати одна одну. Тому хитрий лис Хрущов зробив слабкого і малоспроможного Леоніда Ілліча другим секретарем ЦК КПРС, «піднявши» до секретаря ЦК ще і його приятеля Підгорного.

Отут до цих двох і довели оту фразу Хрущова про «Льоню і Колю», залучаючи до змови. Тимчасово (Миронов майстерно смикав за ниточки) дві групи об’єдналися заради спільної вигоди. Коли Хрущову через його сина довели інформацію про змову і назвали імена Семичастного та Шелепіна – той не повірив: хто, ці хлопчаки та проти мене?! Підвели зарозумілість і самовпевненість.

До того ж Шелепін усім був зобов’язаний Микиті Сергійовичу – саме той його вивів на найвищу орбіту у радянській номенклатурі. Проте, як кажуть, від користі серце кам’яніє… Засідання Президії ЦК КПРС 13 жовтня 1964 року перетворилося на партійний суд над Хрущовим. Йому пригадали все. Берлін і Кубу; скорочення армії і кукурудзу; тривалі закордонні вояжі і культ особистості; раднаргоспи і «рязанську авантюру»; «лисенківщину» і «зв’язки з капіталістами». Відчуваючи одностайність «субдомінантів», Хрущов капітулював: «Не прошу милості – питання вирішене. Я сказав т. Мікояну – не боротимусь, основа одна. Навіщо шукатиму фарби і мазатиму вас? І радію – нарешті партія виросла і може контролювати будь-яку людину. Зібралися – і мажете гівном, а я не можу заперечити. Відчував, що я не даю раду, а життя чіпке, зазнайство породжувало. Висловлюю прохання про звільнення. Якщо треба – як треба вчинити, я так і зроблю. Де жити? Дякую за роботу, за критику» [196].

За процедурою позбавити посади Першого секретаря ЦК міг лише Пленум. Його зібрали того ж дня. Жодних питань чи якоїсь опозиції не виникло. Упоралися менш ніж за годину. КДБ за командою Семичастного блокувало посольство США, аби Хрущов туди не утік і звідти до народу не звернувся (американським шпигуном його вважали чи що?), але такі заходи виявилися зайвими. Єдиного, чого тоді не закидали Хрущову – це «подарунок» Україні у вигляді Криму. Бо всупереч донині розповсюдженому міфу, то була не особиста забаганка першого секретаря ЦК КПРС, а колективне рішення, продиктоване об’єктивною необхідністю. Так Микита Сергійович Хрущов позбувся усіх своїх посад і опинився на почесній пенсії.