Здавалося б, маючи 200 рублів на день при ціні на ковбасу «Докторська» 2.20 можна було б і за власний кошт харчуватися. Тим не менш Леонід Ілліч (та його колеги) разом з дружиною мали безкоштовне триразове денне харчування. Та й не ковбаску варену з сечових міхурів вони споживали. А ще Леонід Ілліч виписував собі численні премії. Лише Міжнародна Ленінська премія «За укріплення миру між народами», яку він сам собі виписав у 1973 році, склала 25 тисяч рублів. А у 1979 році Леонід Ілліч отримав цілу Ленінську премію за свою трилогію «Мала Земля», «Відродження» та «Цілина». Трилогію написали «літературні негри», а гонорар отримав «дорогий Леонід Ілліч». Кожна книга – це 15 мільйонів примірників, тобто йдеться про загальну суму гонорарів від 300 тисяч і до 1 мільйона рублів.  Для порівняння: радянський учитель з усіма доплатами мав близько 150 рублів, досвідчений інженер на виробництві – 170 рублів, медсестра та бібліотекар – 80. І це за страшного товарного дефіциту. І це за ціни на гарні жіночі чобітки 180 рублів.

Попри старі міфи, не були «копійчаними» і ціни на комунальні послуги. Це з огляду на нинішні цифри 4 копійки за кіловат електрики виглядають дріб’язком, але й зарплатня нині далеко не 115, як було в мого батька і пенсії не 28, як було у моєї бабусі.

І те, що не було ніякого «брежнєвського застою», а була стрімка деградація, свідчить ось ця таблиця (%):

І це – повторюся вкотре – на тлі фантастичного зростання цін на нафту. Якби не нафта, Радянський Союз впав би ще до смерті Леоніда Ілліча. А так агонія ще на 9 років розтягнулася.

Треба сказати, що і в часи Брежнєва народ бунтував. Ще і як: 1967 рік – Фрунзе (Киргизія), Чимкент (Казахстан), Прилуки (Україна), Слуцьк (Білорусь), Степанакерт (Азербайджан), Тула (Росія); 1968 – Нальчик (Кабардино-Балкарія); 1989 – Ташкент (Узбекистан), 1972 – Каунас (Литва), Дніпродзержинськ та Дніпропетровськ (Україна); 1974 – Рубцовськ (Алтайський край) та Нікополь (Україна), 1975 – повстання на великому протичовновому кораблі «Сторожовий», 1977 – Новомосковськ (Росія), 1978 – Тбілісі (Грузія), 1979 – Москва, 1981 – Орджонікідзе (Осетія) та Москва.

Це – знов таки – лише ті, про які зараз відомо. Тоді про них ніхто не чув, бо у програмі «Время» на центральному телебаченні диктори ані словом їх не згадували – хіба що під виття «глушилок» різні «радіоголоси» зарубіжні могли розповісти і то без деталей. Зате кожен громадянин «від тайги до британських морів» знав, що в США «негри недоїдають». Про це розповідали лектори товариства «Знання» та Олександр Бовін у телепрограмі «Міжнародна панорама»; про це писала найправдивіша газета «Правда» і бубонів зі стіни «брехунець».