Зрозуміло, що нормальних людей до такого могли довести лише абсолютно нелюдські умови життя і неможливість отримати житло іншими шляхами. А численна каста партійних та комсомольських секретарів; міліцейських та кадебешних чинів; армійських генералів та флотських адміралів; пригрітих владою письменників та режисерів; директорів заводів та голів виконкомів усього того жахіття не знали і знати не хотіли. Як не бажали знати про молоденьких дівчаток, які жили в наметах Тімертау, ходили в туалет «на дірку» і не мали можливості помитися.

Такі як Щолоков, Брежнєв, Чурбанов, Андропов, Черненко, Тихонов, Чебріков по магазинах не ходили і цін на курчат, що їх радянські люди за колір «синенькими» називали, не знали. Якось Ольга, донька Першого секретаря Московського міського комітету КПРС і члена Політбюро Віктора Гришина наївно зізналася першому радянському легальному мільйонеру Артему Тарасову, що років 20 не відвідувала радянських магазинів.

Для партійної еліти була спеціальна «трьохсота секція» на Кутузівському проспекті, де вони могли замовити будь-що за спеціальними каталогами і товари доправлялися додому. У тих таки Гришиних, за словами Тарасова, був холодильник «Філіпс» за три тисячі доларів. А ось ще. Готель «Інтурист». Туди доступ громадянам СРСР, «где так вольно дышит человек», було заборонено. Їх ще на вході завертав грізний швейцар. Пускали туди лише тих, хто іноземців обслуговував: кухарів, покоївок, прибиральниць, офіціантів, повій…

А от московський готель «Космос»… 25 поверхів. 1771 номер. Понад десять ресторанів. Таких готелів в СРСР було побудовано лише чотири. Спеціально до Олімпійських ігор, для іноземців, звісно. Формально в «Космосі» міг поселитися будь-хто. Насправді він призначався для іноземців та великих радянських цабе з числа чиновників, що приїздили до Москви у відрядження. Для решти ж на рецепшені стояла красива монументальна табличка «Місць немає».

Навіть якщо ти шахтар-забійник, який з пакунком грошей товщиною у верблюдяче копито, приїхав до столиці попити коньяку у московських ресторанах та подивитися на труп Леніна – місць для тебе не буде. І жодні гроші тобі не допоможуть. Рилом – вибачте за брутальність – «людина праці» не вийшла, аби жити в готелі для американських мільйонерів та радянських партійних секретарів.

Принагідно, коли вже згадали про Олімпійські ігри у Москві 1980 року, які, до речі, Брежнєв з Косигіним хотіли скасувати, бо коштів на них не було. Під час проведення Олімпіади шлях до Москви для пересічних громадян було закрито. Ще раз, аби ви, любі читачі, зрозуміли: громадян СРСР до столиці СРСР не пускали, аби вони своїм провінційним виглядом не псували перед іноземцями уявлення про «найпередовішу країну світу»; або не канючили в іноземців жувальну гумку; аби не випрошували сигарети та джинси. А ще провінціали їздили до Москви за продуктами та дефіцитними товарами, створюючи довжелезні черги. От щоб усього цього не було, щоб «не ганьбитися», столицю для радянських людей закрили наглухо – без спеціального дозволу не потрапиш. У жодній країні клятого капіталізму до власних громадян не ставилися з такою зневагою.