Та невже ж крадіїв не ловили? Невже не саджали з ґрати? Невже не виганяли з партії та комсомолу? І ловили, і саджали, і виганяли. А крадіжки лише збільшувалися. Чому? Усе просто: якщо є можливість красти – обов’язково знайдуться ті, хто ризикуватиме заради того, що погано лежить. Злодій іде на «дєло», розраховуючи, що його точно не зловлять. І жорстокість покарання не впливає. Колись давно один із китайських імператорів видав указ, згідно з яким страчували не лише хабарників, але і усіх їхніх родичів, включно з дітьми, батьками та двоюрідними братами-сестрами. Чи припинилося хабарництво? Ні – лише суми хабарів збільшилися утричі, – «за ризик».

У нормальному суспільстві «особистої наживи й чистогану» власник зацікавлений у збереженні свого майна. Бо воно рідне, зароблене потом  і кров’ю. І він вимагає від чиновників та правоохоронців, аби ті захищали його власність. Як вони це роблять, контролює незалежна преса. В СРСР масштаби розкрадань були таємницею, писати про них було заборонено. А чиновники та міліціонери особисто не були зацікавлені у припиненні цієї вакханалії. Якби це було в Детройті, мер міста давно б уже викликав начальника поліції і поставив перед вибором: або борешся зі злочинністю, або вилітаєш з посади. Бо зрештою мер відповідає за порядок, і якщо не впорається – його не переоберуть. І мер призначає начальника поліції.

В СРСР голів виконкомів, яким формально підкорялася міліція, не обирали, а призначали «зверху». Достатньо було мати «лапу» на горі і чиновнику ніщо не загрожувало. Начальників міліції призначали теж зверху, але аж ніяк не голова виконкому. У світі «наживи й чистогану» власник підприємства зацікавлений в тому, щоб у нього не крали. Тому він наймає охоронців з приватної фірми, які зацікавлені, аби крадіжки припинити. Бо інакше з ними угоду розірвуть, їхня охоронна фірма отримає славу ненадійної й зрештою усі опиняться на біржі праці.

В СРСР такої конкуренції не було, а «бійці» позавідомчої охорони отримували мізерну зарплатню, відтак їх банально брали «в долю». Підсумовуючи, скажемо, що сама радянська система несла у собі бацили корупції, кумівства, розкрадань і зловживань. «Заступник міністра внутрішніх справ доповів, що в 1970 році зловили 4000 злодіїв на залізниці, в 1979-му – 11 000. Це тільки тих, кого впіймали. А кого не зловили – скільки їх?» (там само). Усе це підіймалося знизу догори, розкладаючи суспільство. Сержант ДАІ, який брав хабарі на дорогах, віддавав частину виручки своєму лейтенанту, а той капітану, той ще вище і так до самого міністра.