Ні, йому подобалось відчуття морського плавання: палубування, мандри, нескінченні приємні розваги — пейзажі земель і морів. А тепер випало поглянути ще на один, від якого він не міг відвести очей у 1895 році — відтоді ж минуло ціле життя, — коли 20-річним зупинявся у материного друга, Брука Кокрена, і навчався секретів красномовства.

Коли він уперше побачив Нью-Йорк, фізично той був біднішим місцем. Із величенькими ставними цегляними будинками, усілякою метушнею, димом, що валить із тисячі димарів, — хоча все ж і з дітьми у лахмітті та іммігрантськими нетрями, де труп коня міг лежати на вулиці днями. Так, це було місто енергії та амбіцій, майже таких самих масштабів, як Манчестер, Ліверпуль чи Ґлазґо кінця ХІХ століття. Уперше побачений Черчиллем його обрис на фоні неба не був і клаптиком лондонського.

Однак тепер, у 1961 році, він стояв у тіні Мангеттену, трансформація якого змушувала кліпати очима. Будівлі, що просто виросли із землі до висот, котрі й не снилися, стовпи і шпилі зі скла і сталі, а їхні відображення виблискували перед ним у воді світлом мільйонів вікон. І тепер уже Лондон набув вигляду неоковирного, тьмяного і трішечки недогодованого.

Цей образ Нью-Йорка був втіленням тих змін, що він їх увібрав за своє існування і над якими так відповідально ніс сліжбу. Ті хмарочоси були не лише новим шаблоном урбаністичного життя: вони уособлювали історію ХХ століття, піднесення Америки до величних висот та затьмарення нею Британії. У знаменитій промові в резиденції лорда-мера Лондона у 1942 році Черчилль казав, що не став першим міністром короля задля того, аби головувати ліквідацією Британської імперії. Та майже так, попри все, і склалося.

І це відчуття пронизувало його. У певному розумінні нав’язливі відсилання Черчилля до тріумфу англомовних народів не тільки слугували забезпеченню життєво важливого військового і політичного англо-американського альянсу, хоча це й насправді було одним із його спрямувань, а також відігравало роль психологічного трюку, механізму самозахисту. Та фраза була способом замаскувати та дати раціональне пояснення приниженості британського становища. Відносна вагомість Британії знизилась; проте спад було пом’якшено підйомом близьких родичів, англомовних побратимів, які поділяли, на що Черчилль постійно звертав увагу, ті самі цінності: демократію, мову, свободу слова, незалежний суд і таке інше.

Здавалось, ніби Черчилль намагався переконати себе (і світ), що американський тріумф був якимось чином також і британським та що слава колишніх колоній відображалася і на країні-матері. Це все доблесні промови, але, звісно, не всім вони такими видаються.