***

«Посада колоніального секретаря» може звучати менш велично, аніж «міністр закордонних справ» — пост, який досі обіймав надпершокласний Джордж Наталіел Керзон, — проте не слід забувати і про масштаби Британської імперії у 1921 році. Перша світова війна не мала на меті стати конфліктом здобуття нових територій; Британія вступила у неї з чітким наміром не розширювати свою імперію. Проте, як відзначав Волтер Рід, між 1914 і 1919 роками площа поверхні світу, якою правила Британія, збільшилася на 9 відсотків.

Коли кермо влади опинилося в руках Міністерства колоніальних справ, Черчилль перебував на верхівці імперії, що містила 58 країн, охоплювала 14 мільйонів квадратних миль, і, так чи інакше, він був відповідальним за життя і надії 458 мільйонів людей. То була чи не найбільша імперія, яку будь-коли бачив світ, — у шість разів більша за Римську імперію в момент її розквіту за правління Траяна. Прапор Британії майорів над чвертю поверхні планети, і ледве знайшлося б море чи океан, у якому не патрулювали б сили Британського флоту — суттєво модернізованого та вдосконаленого Черчиллем.

Якщо поглянути з цієї точки зору, мабуть, і не дивно, що Черчилль з головою пірнув у ту роботу. Він оточив себе найкращими та найславетнішими експертами, серед яких варто виокремити арабістів Томаса Едварда Лоуренса і Ґертруду Белл. Пітнів над такими, до цього часу незрозумілими (йому) темами, як різниця між шиїтами та сунітами. І першим його кроком було скликати конференцію в Каїрі; і тут він взявся до справи з неперевершеною майстерністю.

Однак преса скептично поставилась до цієї авантюри. Казали, що Черчилль хотів влаштувати собі «дурбар»123 — пишну церемоніальну імперську урочистість. Звинувачували у тому, що бажав правити «на азійській шальці терезів». Та правда полягала в іншому: комусь довелося б узяти управління у свої руки, оскільки на Близькому Сході панував цілковитий, повномасштабний хаос.

Річ у тому, що Британія протягом Першої світової війни, із найкращими можливими намірами та мотивами, дала низку обіцянок, що, як виявилося, не трималися купи й не відповідали реальному стану. Мабуть, применшенням буде сказати, що їх дала країна, яка сама ледь животіла, населення якої перебувало під ризиком голоду через німецьку субмарин-кампанію.

Таких британських обіцянок було три. Першу дали арабам у листуванні Мак-Магона-Хусейна, що датується 1915 роком. То була низка доволі «слизьких» листів від сера Генрі Мак-Магона, британського Верховного комісара Єгипту, до хашимітського короля Хусейна — високоповажного бородатого старця, чия родина претендувала на походження від роду пророка Магомета. Суть листування полягала у тому, що британський уряд повністю підтримував формування нової великої арабської держави — що простяглася б від Палестини до Іраку і до кордонів з Персією і де Хусейн та його рід перебували би при владі. Була надія, що ця обіцянка заохотить арабів повстати проти турків, які на той час були союзниками німців. Листи справді спрацювали, у тому розумінні, що таке повстання дійсно відбулося, а стратегічну дурість було увіковічнено та шалено перебільшено у стрічці «Лоуренс Аравійський».