Багато хто може сказати, що історія життя Черчилля була частково translatio imperii — переданням величі однієї глобальної імперії іншій. Як перси поступились грекам і як греки римлянам, так британці передали імперський факел американцям. Це Алан Джон Персіваль Тейлор121 якось сказав, що Друга світова війна була «війною британської спадкоємності», — якщо прийняти такий аналіз, стає очевидним, хто переміг; і 70 років по тому дивовижно бачити, що Америка — і мілітарно, і політично, і економічно — залишається найпотужнішою нацією на землі.

Того вечора, під час застілля на борту «Крістіни», надійшов таємничий телефонний дзвінок на ім’я сера Вінстона. Його особистого секретаря Ентоні Монтаґа Брауна попросили набрати «оператора 17» із Білого дому. На зв’язку був новий президент, Джон Фітцджеральд Кеннеді, який цікавився, чи погодився б Черчилль сісти у президентський літак і прибути до Вашингтона, аби «провести кілька днів» у його компанії. Браунові довелося швидко ухвалити рішення: він ґречно подякував президентові за люб’язне запрошення, проте відмовив. Просто Черчилль уже не міг вільно пересуватись і слух його дедалі слабшав.

Прикро, що вони тоді не зустрілись, оскільки у Черчилля досі траплялися періоди ясності та енергійності. До того ж вони перетинались, але до обрання Кеннеді — якось на борту «Крістіни», коли очевидці казали, що він, схоже, сплутав чепурного майбутнього президента із офіціантом, і ще раз, коли у них відбулась вельми дружня бесіда про президентські прагнення молодого сенатора (Кеннеді казав, що переймався за свій статус католика; а Черчилль — що йому завжди вдавалося розібратися у таких питаннях, залишаючись при цьому доброчесним християнином). Та це була остання нагода для Черчилля відвідати Овальний кабінет і зустрітися із чинним президентом США — а він бачився з більшістю з них, починаючи від Вільяма Мак-Кінлі у 1900-му.

Ось Кеннеді, лідер Вільного Світу, а ось Черчилль, фізично підкорений, але із іскоркою життя, що іще іноді виблискує. Певно, знайшлася б і невеличка порада, що її давня імперія могла б дати новій, — адже проблеми, котрі поставали перед Джоном Ф. Кеннеді, звісно ж, були знайомі Черчиллю.

Саме Черчилль був першим архітектором холодної війни та політики протистояння радянському комунізму. І тепер його методам судилось бути рішуче взятими на озброєння молодим президентом: у Берліні, на Кубі, будь-де. Адже Черчилль перебував в авангарді руху за об’єднану Європу — та мета, котру США досі підтримували, як і сам Кеннеді. І потім, існувала арена геополітичних подій, у яких американці були зобов’язані перейняти імперський багрянець, після того як Британія «спіткнулася» після війни, а згодом і зовсім знесилилась під час Суецької кризи. Це саме та арена, участь Черчилля на якій тепер пригадується туманно, хоч вона й відіграла переламну роль.