— Він взявся за вас, як не сіркою, то болотом, го, го, я це знав відразу.

— Хто? — запитав вражено Петрицьо.

— Хе-хе-хе, той, що всюди. А тепер вже пропало, і до чого все це?

Один чи другий заспокоювали, а Петрицьо відплачував Панцьові:

— Візьміть мітлу від спузи і виметіть його, а то пропадемо.

— А звідки починати? — запитував заклопотаний Панцьо.

— Від набою просто поперед нас аж до порташа, — кепкував Петрицьо.

Мандат заступився за Панця.

— Не дозвольте над собою насміхатися, дідику, а ви, Петрицю, не знущайтесь, бо ще втопиться у болоті.

Та Панцьо вперся, взяв букову лопату і мітлу:

— Для мене болото не новина, я намазюкався на війнах, на еґзецирках, ходіть, хто хоче.

Фока відмовляв, хоч поки-що не забороняв, зрештою Панцьо, не зважаючи ні на кого, потупотів до лісу, а за ним нечисельні робітники, троє братів Кочерганів, Іванисько, Біриш і Цвилинюк пішли без запалу, але з лопатами, і хоч неохоче, та все ж поспішно, немов на порятунок, а не на роботу. Інші, що були зайняті миґлами, навіть не звертали на них увагу. Що лиш добровольці прибрали коло набою трохи снігу, то відразу мацькота стріляла знизу, мов болотне джерело, а відкрита джеґа зсувалася на них ліниво, але невпинно. Відкидаючи завзято болото, хитаючись від утоми, Панцьо вражено сказав:

— Треба б волів запрягти до снігового плуга і так згортати болото.

Старий Кочерган муркотів знеохочено:

— Але чотири ноги глибше погрузнуть, ніж дві, і буде по волах.

Цілий день копали дарма. Очистили значний шмат лісу, але до найближчого порташа не добрались. У розпачі Панцьо так змагався з болотом, що зламав лопату, яка відразу ж втонула, а березова мітла перетворилась на болотяного чохла. Без потреби рятуючи лопату, він загруз у болоті по коліна, потім ще вище, і нарешті, ув’язнений у ліниво пливучій мацьколі, він почав нестримно зсуватися вниз. З труднощами до нього дістався Іванисько з дома молодшими Кочерганами, але й вони загрузли. Сам Іванисько, немов дивом вирвався з болота, але не зміг допомогти іншим. Обидва Кочергани і Панцьо, попри смикання западаючи в липку пащу, хитаючись та тримаючись за руки, повільно зсувалися. Із болотної джеґі булькотіли і хтиво глипали жовті баньки лісових чортів, а з мацьколи сичали їхні смішки. Іванисько так засвистів, що аж дірявило вуха, а інші розпачливо кликали на допомогу. На це з порятунком прибігли від миґли чи від гаті найсильніші і найзґрабніші, серед яких Матарга і Мандат. Не влазячи самим в болото, вони вишикували чергу, тримаючись за руки, і витягнули тонучих за допомогою гужв. Врятували й Панця, залишаючи мацьколі на пожертву його віковічні шлапаки, щось типу черевиків, названих через подібність до кривих саней — ґренджоли. Занесли Панця босого. Вимазалися, як ніколи раніше, а коли повернулися до колиби, розізлений Панцьо марудив далі, що самі великі панове не скуштували найсмачнішого, а йому це не в новину. Вони сушилися коло ватри, переодягалися, як могли, ніхто з них не відповідав Панцьові, тільки старий Кочерган втихомирював: