— Чоловіче, — крикнув він, — хай усе буде. Повінь, вогонь, холера, чорна смерть, червона смерть, аби лиш не орднунґ.

— Але орднунґ — це ані страх, ані холера. — наполягав Матарга. — У фельдкомпанії щоранку пан фебель кричить: «Ordnung mus!». Що ви нам тут плетете?

Панцьо заспокоївся, продовжував:

— Військо — це ніщо, це тільки початок, це навчання для того, щоб хопити вас усіх за чуприну. І бутин теж.

— А яке це має відношення до гаті? — запитав Фока.

Панцьо стояв на своєму і таємничо сказав:

— Ви їм стелите дорогу, замість того, щоб сховатися в дупло, приманюєте бутином. І вони вас схоплять.

— Хто вхопить? як? чим? — знову весело сміявся Фока.

— Поскладають голови рівненько, пошаткують, у бочку на віки і буде з вас квашена капуста.

Фока сміючись, недбало махнув рукою, а Панцьо вичекав, запхав руку за пазуху і, неначе дістаючи щось звідти, прошепотів таємничо і голосно:

— Egalitè[63].

— Яке це? — запитав Мандат.

Панцьо уважно приглянувся до нього, знову вичекав і ще заявив:

— Така брага, смола ріденька, спочатку страшно хочеться пити, а потім стає огидніше, ніж би ти жлуктав стару гноївку.

— Дають військовим чи цивільним? — питав Мандат.

— Усім, аби лиш пошаткувати.

— Солодке чи гірке?

Панцьо відкрив рота, кривився з хитрою посмішкою.

— Ви-виглядає жирно, ну, смола, а скуштуєш — добре, легше від води, зате страшний сморід у роті віє, все життя хочеться ригати.

— То для чого п’ють? — допитувався Мандат.