— Чоловіче, лишіться, це понад людські сили.

Панцьо дзявкав:

— Коли be-befel, то до всього є сила, а коли з охоти — то бачите як, я вже знаю.

— Але ж нащо, — переконливо пояснював Кочерган. — Йде така вітряна мітла, такий вогняний плуг, що попри них ми разом з селами ні до чого.

— Яка там мітла і який там плуг, — скривився Панцьо.

Кочерган говорив голосніше:

— Сонце, весняна злива, вітер.

— Це просто щастя, Панцю, що ви не воювали з мацьколою на Рабинці, бо програв би пан цісар, — підколював Петрицьо.

Панцьо сумно махнув рукою, замовкнув. Залишити ліс для спокійного конання, аж поки злива його прополоще, аж поки вітер висушить, аж поки сонце вигріє, аж поки вибух нової зелені вкриє трупи і гроби лісу — ось що залишалося колибі.

Фока заявив:

— Мазатись, то мазатись. Але з користю і у свій час! Зараз час для гаті. От вам і befel.

Гаті і тальби

Таке було слово: був час для гатей, поки ще розклеєне земля над потоками — піщаник чи мул — ще не застигла наново від суші. У Савіцького засвітилися очі, він потягнувся по цимбали і відразу ж побратими та товариші закричали, попросили, щоб заграв круглєка, і заспівали новий рвучкий круглєк:

— Махай, махай, — заскреготів у пориві старий Кочерган.

— Махай, махай, — заричав Матарга.

— Махай, махай, — загуділо весняно у колибі, а Панцьо вже не мав чого марудити.

Очищено до кінця від каміння русло Рабинця, зміцнено його спереду валунами і затамовано. Потім сплетено щільні зв’язки із протесів, наставлено цілу дивовижну твердиню з дерева і укріплено її каменями, щоб вся вага затамованої води утримувалася тим дерев’яним чолом. На щастя, потік Рабинець, хоч і розбивав відлуння по стрімких берегах, та самих берегів не порушував. Статечний, не надто повноводний, без непередбачуваних притоків, ніби бездонна риза тримав у ризах свої води. Лісисті схили, а внизу скельні стіни, захищали його від зсувів ґрунту, а потужна мережа мохів, яка змогла ув’язнити воду від найряснішої місцевої зливи, захищала від повені.

Вже іншим був Попадинець: заманював пласкими доступними берегами, з лагідним муркотінням, підстерігав разом з дюжиною помічників, які солодко дзюрчали, — вод. Його басейн — широкий, притоки неосяжні, а наповнювані підземними водами, ще й непередбачувані. Через це було не тільки викопане озерце аж до кістки, тобто до скалистого дна, але й обнесено його валом з застигаючого намулу, та перш ніж поставити дерев’яну загату, було закладено його валунами, скріпленими таким же намулом, залишаючи все ж знизу отвір для спуску води. Цю глиняну і кам’яну оправу гаті зміцнили ще й триповерховими кашицями, а тільки потім встановили гать з дерева висотою у чотири чоловічих зрости.